14 жовтня: історії двох захисників, що повернулись із травмами

Вони схожі. Обоє з Полтавщини. “Технарі”. Навіть іменами. Вони пішли захищати нашу країну. Вони повернулися з травмами, та якби ви зустріли їх на вулиці, то навіть не зрозуміли б цього. Історії схожих, але різних – Юрія Дмитренка та Юлії Шевчук.

 

До 2013 року: реальність, що знали ми всі

Юрій:

До війни я був студентом. У 2014 році закінчував Полтавський національний технічний університет. За освітою я інженер-будівельник, вступав на п’ятий курс, магістратуру. Також я закінчував військову кафедру влітку 2014 року. Так, певна військова підготовка була, але, по суті, до війни вона взагалі ніяк не готує. Для більшості це був легальний спосіб “відкосить” від армії. Проте я цікавився цим напрямом, тому тренувався із друзями, ми грали у страйкбол.

Юлія:

Перед Революцією Гідності я вчилася КНУ ім. Шевченка на факультеті кібернетики. Займалась біологічними системами. Планувала будувати наукову кар’єру. Влітку 2014 я вступила до Інституту високих технологій, а паралельно почала працювати з Інститутом молекулярної біології та генетики академії наук Україна над своїм дипломом. Діяльність у мене була цікава, але не сильно пов’язана з війною.

Ще раніше, з мого дитинства, бабуся мріяла, що я стану медиком. Тому все шкільне життя я готувалась до вступу на «медичний». Грунтовно так, із переказом довідників фельдшера напам’ять і книжок з біології. Власне до 10 класу мене це настільки відштовхнула, що я вирішила: ніякого «медичного».

Після 2014 року: прощання зі звичним

Юрій:

Мій час поділений на “до” і “після”. Є етап до війни, до Майдану. Тобто до тих подій, які були наприкінці 2013 року. Цей період плавно переходить у війну, тому що це один із головних пунктів протидії російському впливу на території України. Адже Майдан був проти проросійської політики Януковича, проти його вектора. Все це перейшло у війну, коли Росія почала відкриту агресію в Криму та на Донбасі.

Я отримав поранення навесні 2016 року. На той час я пробув у зоні бойових дій близько півтора року. Звільнили мене вже влітку.

Юлія:

Уже на Майдані я зіштовхнулась нестачею кваліфікованого персоналу для надання першої медичної допомоги. Так, на той час я володіла базовими навичками. Скоріш навіть домедичної допомоги. Проте займалась цим, адже більшість людей не володіла навіть таким мінімумом знань.

Ще до початку Революції мої друзі та інші студенти університету зазнали політичних переслідувань через участь в акціях протесту. Я розуміла, це мене не влаштовує так само, як і проросійський вектор тодішньої влади та прийшла до висновку: я братиму участь в будь-якому великому антисистемному протесті. Тому Майдан для мене став логічним продовженням.

Там мене знайшло слово, що згодом стало моїм позивним на Сході – «Печенька». Я постійно приносила з дому якесь печиво. І коли бачила сумну чи роздратовану людину, то я підходила, давала печиво та коментувала цим словом – «Печенька». Як знак: пожуй, помовч і подумай. А потім люди з інших частин приміщення чи вулиці кричали мені: «Печенька». Так і залишилось.

Наприкінці березня 2014 року ми були в Харкові з культурною акцією та заодно заїхали до наших військових на кордон – завезли «берці», медикаменти тощо. Того ж року вперше поїхала до зони АТО як волонтерка. За рік як інструкторка з домедичної допомоги та асистентка стоматолога. А липня 2015 я приєдналась до екіпажу швидкої допомоги. На той час я пройшла всі можливі курси, до яких дотягнулись мої чіпкі ручки. Зокрема від міжнародних організації, що дозволило мені поглибити знання до рівня парамедика.

У 2016 отримала поранення під час виїзду. Нам надійшла інформація: є важкий поранений на «нульовій» лінії, треба транспортувати. Відрапортували про прибуття на місце, і по нашій машині розпочався обстріл. Артилерія, пристріляна позиція. Прилетіла міна 120 калібру. Недалеко від машини, але й цього вистачило. З наслідками тих травм я досі маю «щастя» справлятися.

Ротації продовжувались. Скоріш за потреби, але це мало що змінює. Одного дня в 2017 ми везли хронічних хворих до лікарні. Я дивилась їхні медичні книжки та свою та не розуміла, хто з нас мав би їхати до лікаря першим. Вирішила, що досить. У 2018 році припинила їздити до АТО.

Я мала сім ротацій різного терміну – від тижня до кількох місяців.

Про життя після війни

 

Юрій:

Після війни було лікування та реабілітація. Брав участь у різних спортивних змаганнях: Ігри героїв, Invictus Games, де я потрапив у збірну команду. Я більше займався спортом, тому що він був потрібним для реабілітації. Згодом трішки почав займатися самоосвітою, програмуванням. Однак не склалося, тому ще пів року працював у патрульній поліції працівником зі зв’язків із громадськістю.

Після того я знову повернувся на службу в Збройні Сили. Це була осінь 2018 року. Я підписав контракт на рік. Звільнився наприкінці 2019 і після того знову сів за самонавчання з програмування та веброзробки. Всю весну проходив на різні курси, влітку був на стажуванні, а нині працюю розробником сайтів з WordPress. Я знайшов себе у програмуванні.

Юлія:

Пройшла лікування та реабілітацію. Я знаходилась у добровольчому підрозділі. Тому ці процеси зіштовхувались із труднощами від початку. Наскільки я знаю, то лише для того, щоб я могла потрапити до Київського військового шпиталю та лікуватися безкоштовно, то вночі збирався цілий парламентський комітет.

А далі, ніби човен на хвилях. Кидало від запитань у військових медичних установах: «А де твій статус [учасниці бойових дій]?» до запитань у цивільних: «Чому не лікуєшся у військових?». Коли повернулася до військових, то запитували: «Чому не лікуєшся у цивільних? Покажи документи про статус. Немає? Без цього ніяк».

Після того долучилась до роботи кількох громадських об’єднань – з початкової військової підготовки та домедичної допомоги. Очолювала відділ у Першому комунальному підприємстві «Госпітальєри Дніпра», яке присвячене навчанню домедичної допомоги спеціальних категорій населення. Певний час пробувала себе в ІТ. Наразі працюю зі збором й аналізом даних у громадській організації, що спеціалізується на виборчому процесі в Україні.

Про сприйняття людьми

Юрій:

Щодо особистого сприйняття, то нічого не змінилося. Однак є велика зміна в оточенні: тотальна більшість — це люди які брали участь у бойових діях або ті, які певним чином дотичні до цього.

Юлія:

Деякі зміни відбулись ще після першої ротації. Частина моїх друзів із наукової спільноти, школи, сім’ї не бачили сенсу людині з перспективою в науковій сфері їхати на війну. Вони бачили мене в мирному житті, а тому стався певним розлом. Через це з деким зіпсувалися стосунки. Їм не завжди цікаво говорити зі мною про війну чи теми, що цікаві мені. А мені не завжди цікаво підтримувати інші теми. Насправді ніяких сварок, але я відчувала, що я заходжу в звичну компанію людей і постає пауза. Некомфортно. І мені хотілось податися від цього якомога далі.

Рівень доступності міста

Юрій:

Тут дуже величезні проблеми у всіх містах України. Мені випала нагода побувати у Канаді, США, Австралії та в деяких країнах Європи, тож є з чим порівнювати в плані доступності. Звісно, коли ти не усвідомлюєш, що середовище може бути дійсно безбар’єрним (бо немає прикладів), тоді тобі можуть “ліпити на вуха”, що “ні, цього не можна реалізувати” і ще якісь проблеми: бюджет, технології…

Насправді це все можна організувати. Адже доступність потрібна не тільки людям з інвалідністю. Наприклад, я активно їжджу на велосипеді. Для України це болюча тема, адже в більшості міст взагалі немає ніяких пристосувань, елементарних доріжок. Немає також культури водіння з боку водіїв.

Однак зрушення є. Погано, що це здебільшого завдяки активістам та громадським організаціям, таким як Доступно.UA. Люди, які десятки років сидять на своїх посадах у міськвиконкомах, міських радах чомусь не розуміють сучасні тенденції. Вони пам’ятають тільки вулиці при Радянському Союзі — для них це і є мірило доступної архітектури.

Юлія:

Уперше усвідомлено відчула недоступність в шпиталі. Після прибуття певний час я пересувалась на каталці або на візку. І от ці прекрасні бордюри, плитки – це наше все. Особливо, коли треба було потрапити до офтальмологічного відділення, яке знаходилось на іншому поверсі в приміщенні без ліфта. І бідним хлопцям із «Волонтерської сотні» госпіталя довелось мене на візку нести. Це 2016 рік, третій рік війни і в умовах військового шпиталю така ситуація. Уявляю, скількох людей вони носили. Пізніше на прогулянці візок ледь не перевернувся, бо колесо потрапило в ямку. Я на власному тілі відчула всі ці бар’єри.

А ще на сходах я можу знепритомніти. Таке вже траплялось неодноразово. Не через те, що я ніжна душа та ось так реагую на бар’єри навколо. Це наслідок травми. Неодноразово страждали мої ноги – переломи, розриви – і я накопичувала бали в скарбничці маломобільності.

Минулого року на 24 серпня я брала участь в Марші захисників. За місяць до того якраз пошкодила ноги. А мої друзі вирішили, що я таки маю бути на марші – знайшли мені візок. Туди мене ще везли, а назад я намагалась їхати сама. І на моє здивування: кожна нерівність – і я кочусь у сторону, знову ледь не перевернулась в ямці, а щоб подолати самій бордюр навіть мови не йшло.

У Києві легше, ніж в більшості міст нашої країни. Проте еталоном його не назвеш. А недоступність впливає на якість життя, на самооцінку, і такого бути не має.

Про 14 жовтня

Юрій:

Для мене це день людей, які під час війни захищали і захищають свою країну від ворога. Прикро, що зараз це знову переросло у так зване “23 лютого”, як свято всіх хлопчиків. Цю дату певним чином знецінили, тому і починають вітати усіх підряд: неважливо, чи воювала людина, чи ні. Суспільству так легше, адже більшість не хоче думати, аналізувати та усвідомлювати, що це за свято про кого і для кого воно. Потрібно проводити велику освітню роботу, пояснювати та показувати. Це велика проблема, тому що незаслужено отримують вітання всі чоловіки, а водночас є дівчата, жінки, які так само захищали і захищають нашу територію. У цьому найбільша прикрість.

Юлія:

Не варто записувати до захисників України лише тих людей, що мали відношення до АТО чи ООС. Якщо ми глянемо на історичну ретроспективу, то дуже велика кількість українців відстоювала появу цієї держави на карті. Для мене вони теж є захисниками України.

Мені не подобаються ці спорадичні тенденції та намагання перетворити цей день на 23 лютого, на день чоловіків. Це свято не про стать. Ми говоримо про день, коли можна віддати честь усім, хто долучився до захисту України. Вшанувати загиблих і живих. І пам’ятати про живих. Це важливо.

 

Матеріал створили за підтримки Європейського фонду за демократію.