Як науковець з інвалідністю побудував успішну
міжнародну кар'єру

Діагноз Крістофера Рензінга підштовхнув його до створення дослідницької групи з мікробіології, допоміг прийняти власну інвалідність та досягти успіху у наукових колах.
Крістофер Рензінг
мікробіолог
"Через початок пандемії COVID-19 мені не вдалось воз'єднатись із моєю дослідницькою групою в Фуцзянському університеті сільського та лісового господарства (Фучжоу, Китай). Там я викладаю мікробіологію та очолюю Інститут екологічної мікробіології."

У цій статті Кріс розповість про свій шлях до міжнародної кар'єри науковця.
Хоча моє американське громадянство виділяє мене в наукових колах Китаю, моя інвалідність робить це ще сильніше. У 1998 році в мене діагностували дегенеративну нейропатію, що впливає роботу моїх нижніх кінцівок. За чотири роки я почав користуватись тростинами. У 2009 році я пересів на електровізок. Моя мобільність знизилась, і я сумую за заняттями спортом. Саме тому робота є настільки важливою: я не покинув спорт повністю, але він більше не є моїм способом самовираження.

Так, інвалідність впливає на мене: як фізично, так і емоційно. Коли я дізнався діагноз, то відчував страх можливого безробіття та невпевненість, депресію та занепокоєння щодо відсутності відповідного догляду за мною на пенсії. Я усвідомлював, що моя можливість знайти роботу в академічних колах значно зменшилась, а в очах декого моя кваліфікація може знизитись через діагноз. Проте я не дозволяв цим страхам оволодіти моїм життям.
У світі багато людей з інвалідністю, і мій досвід не описує повністю життя інших. У моєї кар'єри траплялось багато перепон через інвалідність. Таке життя потребує значних зусиль, і це допомогло мені знайти підтримку ззовні.

Я завжди мав намір зібрати велику дослідницьку команду з науковців топ-рівня. Діагноз не змінив моїх планів. Ба більше, цей намір допоміг мені прийняти власну інвалідність, і досі допомагає рухатись вперед. Я потребував певного часу, щоб прийняти погіршення мого фізичного стану. Гарною новиною для мене та інших науковців з інвалідністю є те, що суспільство та технології підвищують наші шанси на успішну кар'єру. Поганою є те, що тобі таки треба мати справу з усіма недоліками самостійно. Часом жалість до себе накриває мене. Навіть зараз.

У 2016 році мені надійшла пропозиція щодо створення власної дослідницької групи. Я покинув роботу в університеті Копенгагена та переїхав до Китаю. Там я з нуля облаштував лабораторію та дослідницький Інститут. Відтоді наша робота зосереджена на взаємодії металів і мікробів, і як це впливає на навколишнє середовище.
Університет підтримав мене, серед іншого надавши доступні квартиру та кабінет на території кампусу. Також роботодавець оплачує моє медичне страхування, що покриває потрібні процедури: огляди, акупунктуру та масаж.

Коли я пересуваюсь місто на електровізку, більшість людей сприймає його скоріш як милу іграшку чи забаганку, а не медичну потребу. У китайських університетах не часто побачиш студентів або викладачів з інвалідністю. А тому тут багато лекційних зал, куди я не можу потрапити через недоступність. З їдальнями ситуація значно краща, проте також трапляються недоступні.

Коли ми з колегами гуляємо, то зазвичай відвідуємо саме нові торгові центри. Адже там вища вірогідність знайти облаштовані вбиральні. Мені потрібно планувати власні маршрути дуже ретельно. Наприклад, я маю переконатися, що готельний номер є пристосованим. Часом авіакомпанії не дозволяють піднятись на борт із батареєю, як в моєму візку. Тому в Китаї я переважно подорожую швидкісними потягами.
В університеті я познайомився зі студентом, що також має інвалідність. Він вивчає кібернетику. Хлопець розповів, що в інших університетах Фучжоу є лише кілька студентів з інвалідністю. У Китаї більшість таких людей не ведуть активного життя: навчання, робота тощо.

Щодо архітектурної доступності, то Китай дещо відстає в порівнянні з іншими країнами, де я працював — США та Данією. Не зважаючи на це, робота та життя тут мені приносить задоволення. Успіх був би неможливим без допомоги та глибокої залученості моєї дослідницької команди та університету.

Наша робота виливається у все більші досягнення, і я радий, що створив лабораторію. Попри минулорічні карантинні обмеження, один із моїх студентів отримав науковий ступінь, а ще два — ступінь магістра. А я поки що чекаю на продовження своєї кар'єри в Китаї після завершення пандемії.
За оригінальним матеріалом nature.com
Матеріал створили за підтримки Європейського фонду за демократію.

Також читайте: