Як рідним налагодити контакт із ветеранами та ветеранками після важкої травми? Відповідає психотерапевтка
Рідні ветеранів та ветеранок — це люди, які знаходяться поруч та намагаються допомогти, щоб пришвидшити відновлення. Але на перших етапах буває непросто, часто виникають труднощі в спілкуванні. Близьким важко підібрати правильні слова та зрозуміти, що може бути недоречно.
Психотерапевтка Оля Ложкова відповідає на питання про те, як налагодити контакт із військовослужбовцями, які повертаються до цивільного життя після травми.
1. Близька людина — військовослужбовець/-ця, що отримала важку травму на війні. Вона знаходиться в лікарні. Дуже хочеться її підтримати, але важко знайти коректні слова. Як сім’ї правильно встановити контакт? Що можна говорити, а що краще не казати?
Будь-яка травма — це небажана подія, яка трапилася з людиною. Особливо, якщо поранення відбулося на війні.
Сила емоційної реакції військового/ї на травму залежить як від її складності, так і від особливості психіки самого військового/ї. Тому немає універсальних фраз, якими варто спілкуватися. Більш того, я би рекомендувала уникати шаблонів, на кшталт «все буде добре» чи від ідей, що саме треба сказати. Вони пусті, а за ними стоїть тільки розгубленість і тривога відвідуючого.
Як же тоді бути? Пам‘ятати, що перед вами насамперед людина. Не тільки поранений військовий/а, а людина зі своїми почуттями, потребами й бажаннями. І ви, відвідуючи, не знаєте, що хоче почути ця людина і про що говорити. Але у ваших силах бути до неї уважними й дізнатися про це.
Важливо зберігати внутрішній спокій і привітність, «не хапатися за серце», не дивлячись на силу власних почуттів і як би важко це не було. Відвідуючи, важливо бути підтримкою і опорою для військовослужбовця/иці, а не навпаки. Він(а) не повинен втішати стурбовану матір і заспокоювати власних друзів. Як і усякій пораненій людині вперш за все потрібні піклування і турбота. Але лише в тому вигляді, у якому потребує саме ця людина.
Говоріть про свої теплі почуття, будьте поруч, слухайте людину навпроти вас. І стане зрозуміло, як ви можете розрадити.
«Привіт, як ти? Я так рад/а тебе бачити. Я так скучив/ла. Як ти себе почуваєш?»
У жодному разі не треба тиснути з питаннями чи порадами. Дуже важливо звертати увагу на прості життєві потреби. Чи принести щось? Чи добре про постраждалого/ої піклуються?
Не спішіть висловлювати співчуття, якщо вам не пожалілися, це може стати тригером. Дуже добре, якщо ви замість цього спитаєте «як ти справляєшся»? І вже з відповіді буде зрозуміло, про що говорити далі, співчувати чи ні. А можливо і варто підбадьорити. Якщо хочете підбадьорити людину — похваліть її, скажіть, що вона молодець. Стільки всього пройшла і виявилась такою сильною! Це зазвичай, повертає відчуття власних ресурсів.
Не потрібно намагатися підтримувати людину до того, як вона не дасть знати про цю потребу.
Можна поцікавитися, як це з ним/нею трапилося. Хтось охоче розповідає, а хтось ні. Потрібно бути готовим, що постраждалий/а може не захотіти відповідати. І це ок. Поважайте це бажання.
Зберігайте доброзичливість, спокій, привітність, поважайте стан і бажання постраждалого/ї і уважно слухайте. Тоді налагодження контакту не примусить себе чекати.
2. Як зрозуміти, що людина готова говорити про свою травму? Чи доречно жаліти людину? А жартувати?
Не треба вигадувати велосипед. Просто запитайте, чи хоче людина поговорити про травму. Якщо так, чудово! Якщо ні, дайте знати, що ви завжди відкриті до цієї розмови. І на цьому моменті залиште спроби щось розпитати, людина прийде поговорити про це сама, коли відчує потребу.
У жодному разі не можна жартувати, постраждалий(а) із себе може, ви — ні. Бо будь-який жарт у цьому випадку — це прояв агресії і зневаги. Не варто знецінювати чужий біль. Ця функція доступна лише власнику травми.
Жаліти військовослужбовця/ицю недоречно. Співчувати — так. Але не жаліти. Постраждалий і так жертва жахливих подій. Жалість лише підсилить відчуття жертовності. А ось розділити біль, поспівчувати, що таке трапилось, бути поруч без зайвих підбадьорювань і порад — це має велику цінність.
3. Після отримання травми близька людина уникає контакту, соціально відмежовується від сім’ї та друзів. Що робити в такій ситуації?
Це досить складне питання. Бо важливо розуміти, наскільки людина відмежовується і скільки по часу це триває.
Я би радила не залишати таку людину емоційно. Грубо кажучи, бути поруч і бути готовими відгукнутися в будь-який момент. Охоче підтримувати контакт, але не тиснути. Важливо пам‘ятати, що війна змінює людей. І такою, якою була людина до того, як побувала на війні, вона вже не буде. Не тисніть, дайте час адаптуватися. У кожного бували моменти в житті, коли ми нікого не хотіли бачити й ні з ким не хотіли спілкуватися. Це нормально за певних обставин. І важливо це собі дозволяти.
Але! Якщо за місяць ситуація із соціалізацією не змінюється, важливо замислитися про звернення до фахівця з психічного здоров‘я: психотерапевта чи психіатра, аби виключити депресію і ПТСР. Зауважу, що це повинно бути зі згоди самого постраждалого, насильно тягнути нікого не можна, це не матиме результату.
4. Як саме запропонувати людині звернутися до фахівця? Якими фразами це можна сказати, щоб не образити людину?
Я не можу сказати, що є якась одна влучна формула. Усе залежить від контексту та ситуації. Але в будь-якому випадку варто уникати форми поради або наставництва.
Добре працює форма запитання, коли в людини запитують своїм звичайним тоном, чи не думав він/вона завернуться до фахівця? Або «як ти дивишся на те, аби звернутися по допомогу до психолога, не розглядав такий варіант?»
5. Людина весь час говорить про війну, згадує своїх побратимів, думками все ще знаходиться в іншому місці. Як допомогти їй адаптуватися до цивільного життя?
Дайте змогу людині висловитися. Вона переповнена почуттями, які нікуди діти. Хай вони виливаються в розповіді. Запитуйте, будьте уважні та проявляйте цікавість. Реагуйте на це. Пам’ятайте, що пережити можна що завгодно, якщо це є з ким розділити.
Але водночас звертайте увагу постраждалого на буденні речі: просіть про допомогу, складайте список завдань, ставте спільні задачі й цілі на найближче майбутнє (сходити за продуктами, відвідати щось, поприбирати, віддати речі до хімчистки тощо)
Зауважу, що якщо час іде, а спогади й розмови про війну й побратимів не вщухають, то варто замислитись про звернення до психотерапевта аби допомогти людині обробити власні почуття і позбутися тягаря на душі.
Матеріал було підготовлено організацією Доступно.UA в рамках проєкту, що проводиться завдяки Програмі реінтеграції ветеранів, яку реалізує IREX за підтримки Державного департаменту США.