Олександр Терен про ставлення до людей з травмами, гіперопіку та свій досвід відновлення
Олександр Терен (Будько) — боєць із батальйону «Карпатська Січ». У соцмережах він жартома розповідав про будні військовослужбовців, описував колоритних побратимів та знайомив із хвостатими друзями, які жили поруч із військовослужбовцями.
На День незалежності, під час боїв на Ізюмському напрямку, Терен отримав важке поранення. Після госпіталізації йому ампутували обидві ноги. Далі були численні операції, початок реабілітації та адаптація до протезів. Зараз Олександр пише книгу, в якій він розповість про свій шлях на фронт — від початку повномасштабного вторгнення до травми.
Скоріш за все, ви вже бачили фотографії Терена у своїй стрічці. Він позував для львівської фотографки Марти Сирко, яка фотографує військових із важкими пораненнями — на її естетичних кадрах ветерани нагадують статуї із Лувру. Це задум фотопроєкту, який має змінити ставлення до тих, хто повернувся з поля бою з ампутаціями, опіками та іншими травмами.
«Завжди люди цінували мистецтво, одним з його проявів є стародавні монументи. Стоять довжелезні черги, щоб хоч трохи мати можливість зустрітися віч на віч з скульптурою. В багатьох у них немає вже рук, тим паче ніг, носа або інших частин мармурового тіла. Це не бентежить нікого, натомість навіть додає якусь загадку і родзинку.
Але чомусь люди часто відводять очі, ховають погляд, жваво обговорюють коли «монументи» проходять повз. Живі монументи, що стали близькими свідками війни. Коли відсутні руки, тим паче ноги, ніс або інші частини тіла, то суспільство вже не бачить в цьому краси, намагаючись упускати такі виставки», — написав на своїй Instagram-сторінці Олександр Терен після участі у фотосесії.
Громадська організація «Доступно.UA» мала нагоду поговорити з Олександром Тереном. Ми запитали в нього про стереотипне сприйняття людей з ампутаціями та іншими травмами. І дізналися, як коректно спілкуватися із ветеранами та ветеранками й підтримати їх під час реабілітації.
— На вашу думку, як позбутися страху, який несвідомо виникає в голові, й перестати уникати людей із травмами?
До таких людей треба ставитися не зі страхом, а і цікавістю. Як до відкриття чогось нового.
Можливо, люди із важкими травмами і відрізняються від інших. Але вони можуть робити набагато більше, ніж люди, які мають усі кінцівки та здорову голову. Життя змушує їх кожного дня проходити нові випробування і досягати нових вершин.
Тому має бути повага. Як мінімум тому, що вони функціонують і продовжують бути повноцінними членами суспільства. Показуючи приклад здоровим людям, що можливо абсолютно все.
— Як комунікувати з людьми з ампутаціями та іншими травмами — що можна запитати, а про що краще не казати?
Скажу зі свого досвіду — косі погляди чи підглядки не дуже приємні. Краще коли людина підходить і напряму запитує «перепрошую, чи можна поцікавитися, як ви отримали травму?», «ви отримали поранення на війні чи в цивільному житті?», «як вам зараз із травмою?»
Є абсолютно різні питання, але вони не бентежать, якщо людина їх задає, а не мені самому доводиться здогадуватися, що вона хоче. Або ж буває людина просто підходить і каже «де це було?» чи задає питання, які обходять тематику травми.
Легше вже запитати в людини напряму й не боятися слів «травма», «ампутація», «поранення». Це спрощує спілкування. І в якійсь мірі приємно, що люди цікавляться і так проявляють турботу про тебе.
— Як підтримати людину, яка проходить реабілітацію?
Підтримка насправді дуже важлива. Психологічна інколи навіть більше, ніж фізична.
Тому що люди з ампутаціями, особливо військові, страждають від того, що близькі перебільшують із турботою. Це так звана гіперопіка — коли всі хочуть зробити щось замість тебе.
Наприклад, ти лежиш. Але, в принципі, можеш сам сісти на візок чи взяти, що тобі необхідно. Та люди тобі цього не дозволяють. «Лежи, я подам», «я піднесу», «я підніму». Якщо ти це приймаєш, з часом звикаєш. У підсумку стаєш лінивим. І потім змушуєш людей робити якісь речі за тебе.
Тому точно не потрібно займатися гіперопікою. Має бути більше моральної підтримки. «Давай, ти зможеш», «зроби це». Інколи навіть потрібно крикнути «вставай і роби».
Тому що є люди, які лежать, втрачають мотивацію і не хочуть діяти самі. Їх треба трохи привести до тями — не фізично, а психологічно.
— У соцмережах ви розповідали, про повагу до військових у США — вони всюди в пріоритеті. Незнайомці віддають їм честь. Чи буде в нас таке ж ставлення до ветеранів та ветеранок?
У дописі я написав, що суспільство вже потроху приходить до цього. Поступаються в черзі, пропускають вперед, дозволяють щось більше, ніж просто цивільній особі.
Звичайно, у суспільстві не може бути абсолютно однакових поглядів. Є такі люди, які кажуть «я вас туди не посилав». Тому я думаю, що на ставлення суспільства до ветеранів має впливати влада.
Ситуація буде змінюватися, якщо влада дасть приклад і покаже, що ветерани дійсно є пріоритетними особами в нашому суспільстві. І не просто покаже, а буде робити все для того, щоб ця пріоритетність підтверджувалася. Тоді й люди «я вас туди не посилав» не зможуть ставитися до цієї теми інакше.
— Чи хочеться вам ділитися своїм досвідом, надихати інших людей?
Так. Я і зараз намагаюся ділитися усіма важливими етапами мого життя. Мотивувати людей. Показувати своїм прикладом, що все в житті можливо. Навіть, якщо в тебе немає кінцівок чи ти обмежений у своїх рухах.
— Про що буде ваша книга «Цвіт терену»?
Книга «Цвіт терену» буде описувати період мого життя з 24 лютого по 24 серпня. Тобто до дня мого поранення. Розкаже про мій нелегкий шлях попадання на фронт. Нелегкий — тому що я пройшов багато перешкод і моментів, які ступорили мій рух. Потрапити на фронт не вдалося з першого, з другого й навіть із третього разу.
І доля зіграла зі мною фатум. Коли я нарешті потрапив на фронт, усе спочатку було добре, аж до моменту мого поранення. Власне, про це буде книга.
— Поки не вийшла книга, розкажіть нам, коли і як ви отримали поранення?
Отримав травму 24 серпня на Ізюмському напрямку, у селі Дмитрівка. Уже були перші дні тієї контрнаступальної операції. Пам’ятаю, що ми попрацювали з двох мінометів. Не діставали до цілі мінометом калібру 120-мм, і нам сказали зачекати.
У той день було досить спекотно. Була маленька перерва, і ми використали її для обіду й кави. Далі чекали, відпочиваючи. Мої побратими сіли під деревом. Там більше місця не було, і я пішов в окоп. Ліг і почав засинати, тому що був втомлений — ми щодня вставали о 3 ранку, лягали пізно, працювали фізично. Втома зробила своє.
В один момент мене почало засипати землею. Перші дві секунди я нічого не відчував, були страх і паніка, що я під землею — вона почала зсуватися на мене. Але завдяки дверям, які ми поставили під стінку окопу, земля мене повністю не засипала. Двері вперлися в іншу стінку, і там був просвіток.
Я почав кричати в несамовитій паніці й відчув пекельний біль. По-перше, я був під землею. По-друге, цей крик вирвався сам, було дуже боляче, я вже не міг стримуватися.
Мене відкопали й обезболили. Я лишився лежати на животі, хлопці не хотіли мене перевертати. Я викликав евакуаційних військових, які досить швидко приїхали і відвезли мене в прифронтову лікарню.
— Як проходить ваша фізична реабілітація? У чому бувають складнощі? У чому, навпаки, ви відчуваєте прорив?
Фізична реабілітація проходить досить успішно. Я був активним і займався спортом майже завжди. Як тільки зміг виконувати фізичні навантаження після поранення, одразу прийнявся за це.
Коли мені зняли шви, став тренуватися з візком. Пізніше, коли приїхав у реабілітаційний центр, я почав займатися вже з інвентарем. Працював із реабілітологом, вертикалізувався, почав потрошку ходити на колінах. Вестибулярний апарат відновився, відносно швидко. Я набрав масу й відновив свою тілобудову.
Складнощі виникають тільки при ходьбі з протезами. Я тільки звикаю до них. Сам куксоприймач та частина протезу, куди вставляєш ногу, не завжди комфортні.
І не завжди ти можеш ходити в протезі — буває так, що нога набрякає за ніч після дня ходьби, і стає дискомфортно. Ще, наприклад, я не можу пробігтися, коли захочу. Чи стрибнути занадто високо, або ж перестрибнути якусь перешкоду. Тільки такі фізичні обмеження існують, інших нема.