А ось тут я спробую пояснити небезпеку вживання таких слів ще і як магістр із соціальної роботи та громадська активістка з 10-річним досвідом. Одразу зазначу, що я не претендую на звання фахівця з психології, але певні основи із цієї науки таки маю в силу моєї освіти.

Такі слова як «неповносправний», «непрацездатний» та інші є дуже категоричними й не враховують реальних індивідуальних особливостей людей, до яких вони застосовуються. Таким чином, вживання цих понять апріорі мінімізують потенційні можливості всіх одразу і створюють/підживлюють стереотипи про «нещасних бідних інвалідів з обмеженими можливостями та особливими потребами». Це і є ті самі бар’єри в головах оточуючих людей. Так, перший час після важкої травми може знадобитися постійна допомога сторонніх, складно прийняти свій новий стан та адаптуватися до нових умов. Але в більшості випадків — це тимчасово, а при більш легких травмах чи стресових ситуаціях люди ще швидше повертаються до відносно звичного життя.

Згадана автором травма шийного відділу хребта в хлопця, з яким він працював певний час, дійсно є важкою (сторінка 151 — прим. ред.). Втім, від неї здебільшого помирають відразу на місці, доволі рідко — так скоро від ускладнень. Я знаю багатьох людей із такими травмами, які з часом почали обслуговувати себе самостійно та вести активний спосіб життя на кріслах колісних, а хтось навіть почав потихеньку ходити. Багато чого залежить від складності самої травми і своєчасності та якості реабілітації. Отже, такі люди також можуть справлятися зі своїми справами та працювати, якщо їм не навіювати думки про зворотне.

Крім того, людина з травмою також може мати згадані вище стереотипи, бо живе в тому соціумі, де побутує думка, що інвалідність дорівнює соціальній смерті. Природно, що в такій ситуації фізично й морально травмована людина може втратити сенс життя і у неї з’явиться депресія. Я спробувала поставити себе на місце такої людини, і прочитавши перші кілька абзаців про неповносправність та її незворотність, я б навряд вже помітила одне речення про те, що людина з травмою із часом таки може повернутися до життя (вказано на сторінці 150), іншого, не обов’язково гіршого, (як зазначено автором аж на сторінці 154). З останніми словами я згодна, але негативних думок пов’язаних із втратою здоров’я було описано значно більше, ніж мотиваційних. А от знайти мотивацію в такі моменти навпаки стає ще важче. І тут я згадала один випадок із власного життя.

Я на своєму кріслі колісному сиділа біля будинку, грілася на сонечку та слухала музику зі смартфона через навушники, просто відпочивала. Проходячи повз, до мене звернувся молодий хлопець зі словами подяки просто за те, що я є.

Я тоді трохи здивувалася. Зупинившись на хвилину, він коротко розповів, що мав друга, з яким стався якийсь нещасний випадок, і той наклав на себе руки, бо не зміг із тим станом жити далі. Хлопець пішов, а я пам’ятаю як згодом подумала, що той друг мав же сили і змогу покінчити життя самогубством, отже його фізичний стан не був безнадійним, але моральних сил жити йому чомусь не вистачило… Чому? Звісно, у цій історії багато невідомого й це швидше мої припущення, однак мою увагу привернув ще один момент у книзі.