«Емоційні гойдалки війни» — книга видавництва «Віхола», яку написав психотерапевт Володимир Станчишин. У своїй роботі автор допомагає впоратися із тим, що «гризе» багатьох українців після початку повномасштабного вторгнення (це тривожність, почуття провини, злість, втома, апатія, депресія, переживання втрати).
У книзі є багато корисних порад, завдяки ним можна зрозуміти суть своїх переживань та адаптуватися до нової реальності. Такі видання вкрай потрібні людям, які намагаються подолати стрес, але не мають змоги звернутися до спеціалістів.
Проте нашу увагу привернув розділ книги під назвою «Втрата здоров’я», який може негативно вплинути на читача. Наприклад, на людину, в якої є інвалідність з народження, або на людину, яка отримала важку травму внаслідок війни.
Щоб пояснити, чому текст цього розділу не є коректним, ми попросили розгорнутий коментар у Юлії Миронюк — громадської активістки та консультантки з інклюзивності. Також додаємо коментар ветерана Олександра Будька, відомого на позивний «Терен».
Зізнаюсь, я кілька разів перечитувала частину про втрату здоров’я, щоб зрозуміти сенс слів «повносправність» та «неповносправність»…
Як людина з великим та різноманітним досвідом життя з інвалідністю, я досі не розумію цих слів. Особисто в мене слово «неповносправність» асоціюється з однокореневим словом «несправність» — пошкодження якоїсь речі, яка стає непридатною для використання, внаслідок чого її намагаються полагодити, або якщо не вдається — зазвичай викидають на смітник… Однак люди — не речі й нас не можна викинути на смітник. Хоча вживання подібних слів та ставлення як до «недолюдей» (ще одна асоціація) є проявами сегрегації, що можна назвати своєрідним «смітником суспільства». Не думаю, що хтось зможе це прийняти. Особисто я це не приймаю і заперечую вже багато років, бо з мого досвіду я бачу, що це не відповідає дійсності. Натомість я прийняла свою втрату здоров’я і мене вже не лякає те, що я ніколи не зможу ходити знову (що було в підлітковому віці) і не маю мрії знову стати на ноги, бо адекватно оцінюю ці шанси та намагаюся просто жити з тим станом, який маю.
Якщо я не можу ходити, то за логікою автора я є неповносправною. Але ж відсутність змоги ходити не означає, що я не можу пересуватися іншим способом. Саме для компенсації втрачених функцій нашого тіла й винайдені технічні засоби реабілітації: протези, крісла колісні, слухові апарати, білі тростини тощо. Звісно, ці засоби не можуть дати 100-відсоткову компенсацію втрачених функцій, але в більшості випадків цей відсоток досить високий і в поєднанні з іншими заходами вони допомагають повернути втрачені можливості.
Наприклад, моє крісло колісне — мої другі ноги, завдяки яким я можу долати відстані, користуватися транспортом та просторами довкола мене, виконувати якусь роботу і т. ін. Тому я часто використовую слово «ходити» й не сприймаю себе «неповносправною». На мою спроможність щось зробити більше впливають бар’єри в навколишньому середовищі та головах оточуючих людей. І саме це може призвести до депресивних чи інших пригнічених психологічних станів, із чим я зіштовхувалася особисто.
А ось тут я спробую пояснити небезпеку вживання таких слів ще і як магістр із соціальної роботи та громадська активістка з 10-річним досвідом. Одразу зазначу, що я не претендую на звання фахівця з психології, але певні основи із цієї науки таки маю в силу моєї освіти.
Такі слова як «неповносправний», «непрацездатний» та інші є дуже категоричними й не враховують реальних індивідуальних особливостей людей, до яких вони застосовуються. Таким чином, вживання цих понять апріорі мінімізують потенційні можливості всіх одразу і створюють/підживлюють стереотипи про «нещасних бідних інвалідів з обмеженими можливостями та особливими потребами». Це і є ті самі бар’єри в головах оточуючих людей. Так, перший час після важкої травми може знадобитися постійна допомога сторонніх, складно прийняти свій новий стан та адаптуватися до нових умов. Але в більшості випадків — це тимчасово, а при більш легких травмах чи стресових ситуаціях люди ще швидше повертаються до відносно звичного життя.
Згадана автором травма шийного відділу хребта в хлопця, з яким він працював певний час, дійсно є важкою (сторінка 151 — прим. ред.). Втім, від неї здебільшого помирають відразу на місці, доволі рідко — так скоро від ускладнень. Я знаю багатьох людей із такими травмами, які з часом почали обслуговувати себе самостійно та вести активний спосіб життя на кріслах колісних, а хтось навіть почав потихеньку ходити. Багато чого залежить від складності самої травми і своєчасності та якості реабілітації. Отже, такі люди також можуть справлятися зі своїми справами та працювати, якщо їм не навіювати думки про зворотне.
Крім того, людина з травмою також може мати згадані вище стереотипи, бо живе в тому соціумі, де побутує думка, що інвалідність дорівнює соціальній смерті. Природно, що в такій ситуації фізично й морально травмована людина може втратити сенс життя і у неї з’явиться депресія. Я спробувала поставити себе на місце такої людини, і прочитавши перші кілька абзаців про неповносправність та її незворотність, я б навряд вже помітила одне речення про те, що людина з травмою із часом таки може повернутися до життя (вказано на сторінці 150), іншого, не обов’язково гіршого, (як зазначено автором аж на сторінці 154). З останніми словами я згодна, але негативних думок пов’язаних із втратою здоров’я було описано значно більше, ніж мотиваційних. А от знайти мотивацію в такі моменти навпаки стає ще важче. І тут я згадала один випадок із власного життя.
Я на своєму кріслі колісному сиділа біля будинку, грілася на сонечку та слухала музику зі смартфона через навушники, просто відпочивала. Проходячи повз, до мене звернувся молодий хлопець зі словами подяки просто за те, що я є.
Я тоді трохи здивувалася. Зупинившись на хвилину, він коротко розповів, що мав друга, з яким стався якийсь нещасний випадок, і той наклав на себе руки, бо не зміг із тим станом жити далі. Хлопець пішов, а я пам’ятаю як згодом подумала, що той друг мав же сили і змогу покінчити життя самогубством, отже його фізичний стан не був безнадійним, але моральних сил жити йому чомусь не вистачило… Чому? Звісно, у цій історії багато невідомого й це швидше мої припущення, однак мою увагу привернув ще один момент у книзі.
«Ми не знаємо…, прийме вона свою неповносправність чи ні».
По-перше, знову ця «неповносправність». Якщо тут це слово означає, що людина ніколи й ніяк не зможе справлятися зі своїм тілом, то в кращому випадку вона буде це заперечувати й шукати способи довести зворотне, як я. У гіршому — залишиться без надії на краще (чого загалом автор не радить робити) і навряд чи прийме та проживе цю втрату. Якщо ж у даному випадку «неповносправність» є синонімом втрати здоров’я, то краще так і вказати. Адже, коли це стається, нам доводиться прийняти факт втрати, щось змінити у своєму житті відповідно до ситуації, поточного стану та прогнозів, щоб ми могли жити далі. Навіть, якщо це банальна застуда, що теж є втратою здоров’я, однак короткотривалою та з рідкісними наслідками. Особливо ж важливо це розуміти, коли втрата здоров’я веде до інвалідизації (тривалого чи постійного порушення здоров’я), а це буває не завжди й у таких випадках є варіанти компенсації втрачених функцій організму.
Тому не варто змішувати все в одну купу й нав’язувати думку, що травми є незворотніми та ведуть за собою втрату всіх можливостей людини. Це саме той випадок, коли слова все ж мають значення, а вживання таких слів певними спеціалістами взагалі вважаю небезпечними для психіки тих людей, до яких вони застосовуються.
По-друге, так, прийняття втрати здоров’я є індивідуальним процесом, втім, за моїми спостереженнями, у найбільш тяжких випадках успіх цієї справи лише наполовину залежить від самої людини. Прийняття чи неприйняття нового стану людини, її інакшості оточуючими та соціумом загалом, допомога та сприяння в адаптації до нових обставин життя теж відіграє величезну роль. Тому не варто покладатися на долю та внутрішню силу травмованої людини — що вона зможе прожити втрату та повернутися до активного життя, після так званого «завмирання». Суспільство має комплексно підтримувати таких людей і боротися зі стереотипами та бар’єрами, фізичними та ментальними, які насправді обмежують можливості та гідність людей із будь-якими порушеннями здоров’я.
Олександр «Терен» додає, що перша частина видалася йому дуже песимістичною, «хіба автор хотів гіперболізувати». Також незрозумілою була частина про «лікарі брешуть» (сторінка 150 — прим. ред.) — це факт, чи це ніби думка людини, яка опинилася в такій ситуації?
Варто зазначити, що обговорюваний нами розділ не обезцюнює книгу — на сторінках видання є багато цікавих пояснень та цінних порад.
Та ми закликаємо авторів бути обережними зі словами й не транслювати думки про «неповносправність» людей з інвалідністю чи людей з важкими травмами.
Сподобалась стаття? Підтримайте нас, щоб таких матеріалів з’явилось ще більше.
Найменування отримувача: ГО ДОСТУПНО.ЮА
Код отримувача: 41769847
Рахунок отримувача: UA373052990000026009046710358
Назва банку: АТ КБ «ПРИВАТБАНК»
Наша сторінка на Buy Me a Coffee.
Або станьте нашим патроном.