У полоні цілковитої безпорадності та абсолютної свободи

Жити біля моря на пляжі — безперечно круто! Це моя мрія. І тут вона збулася у певній мірі.
Ще в дитинстві ми з батьками їздили на стареньких Жигулях двійці двома сім'ями, як то кажуть: в тісноті, зато на море! Десь під Одесу до Григорівки. Розкладали намет прямісінько біля води. Ось так: прокидаєшся вранці, виповзаєш з намету, кілька рухів і ти вже в морі. Трохи раніше за сонце тебе будили всілякі комахи, що залазили тобі у ніздрі чи вуха. Вода ці всі спогади змивала. Заліз, освіжився, можна вставати і починати день. Одразу з бадьорості.
Дилема вибору локації
Вже з цим були складнощі. Можна було зупинитися нагорі, на твердій поверхні, мати гарний краєвид на море, але спускатися схилом щоразу, щоб покупатися. Або ризикнути заїхати у пісок і розкладати намет внизу. Ціллю поїздки було — максимум моря, тож як би не хотілося твердої поверхні, вибір падав на ризик. Тут я завдячую своєму минулорічному вибору авто. З легкістю заїхав. Перед виїздом же дуже хвилювався, бо за день до того там намагався вибратися Range Rover зі значно ширшими колесами, і йому то вдалося з великими труднощами. Платити тисячу гривень і витрачати купу часу на евакуацію місцевим трактором не хотілося. Тож заїжджав на пляж я повільно і спокійно, а звідти вже вилітав, бо боявся так само застрягнути, як мій попередник.

Пожити в наметі, на піщаному пляжі, коли ти пересуваєшся на візку, як на мене, така собі ідея. Однак мені було дуже цікаво спробувати. Особливо, якраз через оте, що можна максимально близько до води поставити намет, за ним каремат і ти так доповзаєш до води. Ця затія мені вдалася. Однак, по відчуттям це були також емоційні гірки: за день я кілька разів змінював свою думку: від "Ох, капець як круто і чудово, я б так жив" до "Намет і пляж — це взагалі не моє. Ніколи знову! Коли там вже додому?". Але втікати раніше не хотілося, було цікаво чим це все закінчиться. Та й море я надто люблю, щоб ось так просто, через якісь незручності, покинути його раніше відведеного нам часу.

Так, озираючись на спогади — було мегакруто! Це неймовірні враження, за які я вдячний всесвіту, Богу і всім причетним: компанії "Gorgany", Ніка, Стас, який направив нас у те місце, та Андрію, який пропустив нас через ворота якоїсь крутої бази відпочинку, щоб ми не об'їжджали бозна скільки. Ми побачили грозу вночі, спали під дощем у наметі, купалися у шторм, у штиль, у сонячну погоду й хмарну, у каламутній і прозорій як кришталь воді. Я купався у сильний туман: коли заплив надто далеко, то в якийсь момент навіть не міг розгледіти берега, у якому він напрямку. Тільки ти, вода і туман довкола. Дивовижне відчуття. Ми готували собі їсти на пальнику, грали на гітарі, співали і спостерігали блискавки, зоряне небо, місяць, та його відблиски у воді.

Та й я справді відчував себе вільним. Особливо у воді. І щоб потрапити туди мені ніхто не був потрібен. Навіть вилізти я також міг сам. Вийшов «з дому» — і ти в морі, виліз з моря — і ти вдома. А море тобі теж як дім. І тобі нічого більше не треба. Що може бути краще?

Але не все так просто, як хотілося б.
Відчуття цілковитої залежності і безпорадності
Втома час від часу давалася у знаки і я надто злився. Злився на себе. Це у мене норма. З цим я маю працювати з психотерапевтом. Бо ця норма почала посилюватися останнім часом і поширюватися на інших людей.

Так от зараз, коли пишу, то трохи складно пригадати, чому злився. Але пригадую.
Злився, бо по піску не міг допомогти Ніці поносити речі з авто. Злився, коли розумів, що не все попросив принести і тепер їй знову доведеться це робити. Або мені обійтися без того. Я не міг цього сам зробити, а напрягати іншу людину також не хотів. Моє щастя, що Ніка так спокійно до всього цього ставилася, і не підбурювала тих емоцій. Взагалі, мені зараз дуже щастить на людей, які приймають мене, як є. І я вчуся у них сам себе приймати.

Я злився, бо бачив, як Ніка бігала туди-сюди і носила речі, їжу. Злився, коли перед зливою не міг віднести речі до машини, бо у мене з'явився страх, що може бути сильний шторм, і хвилі вночі досягатимуть намету. Я б відніс і був спокійний, а мені треба було просити Ніку це зробити. Вночі цей страх перетворився у параною. Тому я вирішив, що краще вже попросити її це зробити, замість того, щоб проводити ніч у таких думках. Дяка їй, що так спокійно відреагувала і сходила мільйонний раз до авто.

Злився, бо хоч пляж був майже безлюдний, і сусіди знаходилися на відстані по 80-100 метрів від нас, мені треба було сходити в туалет і я не розумів спочатку, як швидко від них сховатися і зробити свою справу, щоб не привертати увагу. Потім ми вирішили цю ситуацію, але все одно ти мав контролювати купу дрібниць. Короче, я злився, бо опинився у цілковитій залежності від людини поруч. І мене це ще більше злило. Був би я десь на твердій поверхні, то був би більш мобільним і зміг би більше допомагати, а так — ні.
Ніка робила все прикольне, як на мене: складала намет, носила речі, організовувала допомогу вибирання з води, спілкувалася більше з людьми, аніж я. Хоч, може, вона того і не хотіла. Але я люблю "рішати" і працювати руками. Не тільки мозком. Того мені і так вистачає. В якісь моменти мене пронизало відчуття абсолютної безпорадності та неспроможності. В сраку це все. Що я за нездара.
А потім я сидів і думав. Стоп! Подивимося на ситуацію з іншої сторони. Що ти зробив? Пальник зібрав зараз ти, підігрів воду сам, приготував кус-кус також ти. У воду, в намет, всюди ти пересуваєшся сам. Хоч може й не так елегантно і вишукано, та часом весь у піску, і пісок у трусах, але ж сам! Туалетні справи ти теж сам робиш, а колись тебе навіть у ліжку на бік перевертали інші. Хм… Намет збирати ти допомагав, килимки ти надував, організовував простір всередині намету і складав там все теж ти сам. І спорядження ж ти сам все організував. Там тобі допомагали чудові консультанти з магазину "Горгани", але ж це нормально. І якщо вже брати глобальніше, то й привіз нас двох сюди саме ти, сам. На власному авто, на яке заробив своєю працею. Хох, блін! То не такий вже я й нездара. Я, виявляється, молодець! І Ніка поряд теж молодець, що мої якісь переживання нормально сприймає і допомагає там, де я не можу. Дякую тобі, собі і світові.
У цій подорожі довелося попрацювати над собою
За кілька днів я ні разу не сідав у крісло, пережив різноманітні емоції, погоду (снігу хіба не вистачало), ледь не спалив намет, і відчував себе живішим, аніж зазвичай. Так, часом було складно і емоційно боляче. Це аж зовсім не моя зона комфорту, але воно було того варте. Як написав Марк Менсон у книжці "Витончене мистецтво забивати на все" щось штибу: життя — це страждання, але ми самі можемо обирати заради чого страждати. Ці страждання я згадуватиму з усмішкою на обличчі. І я радий, що зміг поділитися цією історією з тобою.

P.S. А ще я можу поділитися з тобою знижкою 10% на все спорядження у магазині "Gorgany". Ось тобі промокод: "dostupnoUA"

Вдалих подорожей ;)

Також читайте: