Доступно.UA на карантині.
Настя Аболєшева: робота в піжамі,
сова та життя в антиутопії.

Ми дізналися в нашої піарниці Насті, як на неї вплинув такий робочий графік.
Про робочий темп
Мій шлях до роботи займає дві години. Лише в одну сторону. Я живу в Фастові, в Київській області. Наш офіс знаходиться в центрі міста. Тому робота вдома – це значна зміна графіку та економія часу. На карантині хтось спрямовує вільний час на саморозвиток, а я просто почала встигати більше.

Зараз у мережі з'явились правила роботи вдома: має бути чіткий режим, не варто працювати в піжамі, не варто працювати в ліжку. Певна, що цих правил більше, проте я порушую самі ці (сміється). За столом мені працювати незручно, бо починає боліти плече. Ще з дитинства так. Терпіти біль – не прикольно. І якщо обирати між "правильністю" та продуктивною роботою з ліжка, то я обираю другий варіант. Хай я овочеподібна, зате ефективна!
Про життя ближче до природи
А зараз я працюю з Вінниці, тут живе мій хлопець. Напередодні карантину він збирався переїздити до мене, до Фастова. На той момент цей процес ще не встиг розпочатися активно. Кожні вихідні я їздила до нього у Вінницю. Саме тут я застала остаточне рішення щодо впровадження карантину. Тоді ще ходив міжміський транспорт. Я зрозуміла, що скоро він теж зупиниться, і я не зможу приїхати до хлопця. Вирішила залишитися тут. На цей період комунікація нашої команди все одно перейшла в онлайн режим. І на початку було складно зрозуміти, як розвиватиметься ситуація з карантином. Я навіть не могла уявити, що два місяці не бачитимусь із батьками.

Ми живемо в приватному будинку на околиці міста. Люди, які живуть у власних будинках, як ніхто відчули їхню перевагу. А ми ще й поблизу маємо величезний ліс, де гуляєш цілий день і в кращому разі зустрінеш одну людину. Кілька разів бачили поліцію, що контролює популярні місцини для шашликів.

Мене дуже радує, що природа відпочиває від людей, оновлюється. Ми з хлопцем часто ходимо в походи та почали помічати такі речі. Це інший світ, який живе своїм життям і почувається краще без нас.
Мені б хотілося, щоб люди зрозуміли, що є дійсно важливим в їхньому житті, а що – ні. Змінили ставлення до природи та її ресурсів, до часу.
Про зустріч із совою
Ми займаємося бьордвотчингом [спостереженням за птахами]. І два роки тому, коли починала, я скептично ставилася до цього заняття. Є навіть окреме психологічне явище: коли ти дізнаєшся якусь загальновідому інформацію, то перший час здається, що натрапляєш на неї надзвичайно часто. От і з птахами так. Містяни мають звичний набір птахів: горобець, ворона, голуб. Все. Коли починаєш занурюватися, то звертаєш увагу, розрізняєш птахів по звуку, знаєш ареал життя певних птахів і йдеш саме туди.

В один із днів нам посміхнулась доля та ми побачили сову. Сови – нічні хижаки, що значно зменшує вірогідність зустрічі з ними. У лісі є джерело, де ми набираємо воду. І недалеко знаходиться болотиста місцевість, де повно жаб – якраз ідеально для сов. У темряві я навіть кілька разів випадково наступала на жаб, і це не дуже приємно.

Одного вечора ми почули крик сови. Пішли на звук. Нам знову пощастило, що сова сиділа низько на дереві, 2 метри, ми могли її побачити. Сходили додому за фотоапаратом, а коли повернулися, то сови не було. Наступного вечора одразу взяли фотоапарат. Почули здалеку її, покликали, є спеціальні додатки із записами голосів птахів. Це такий магічний момент: вона вилетіла з темряви, зі своїми величезними крилами, сіла на дереві поруч із нами, ніби принесла листа для Гаррі Поттера, і намагалася спілкуватися з нашим додатком.
Про життя в антиутопії
Часом влада надто нагнітає ситуацію з карантином. У Вінниці це відчутно особливо. Оскільки кожну годину з 10 до 22 десятої з гучномовців, що розташовані на стовпах лунає повідомлення: «Шановні вінничани! Запроваджуємо карантин!» Звучить, ніби початок Третьої світової, і мене нагрібає. Я розумію потребу цього: якщо людина не користується Інтернетом, відсутній телевізор, то залишається ось така комунікація. Бо в місті були подібні прецеденти. Добре, що у нас в приватному секторі цих гучномовців немає, ми чуємо їх звук віддалено.
Про посткарантинні очікування
Мені б хотілося насправді, щоб у людей змінилося сприйняття роботи інших. На всіх рівнях: на державному, суспільному тощо. У нас ще досі роботу вдома, з комп'ютером, уявляють ніби ти байдики б'єш. Якщо ти не відбарабанив у офісі з дев'ятої до шостої – ти дармоїд. Сидите в Інтернетах, мізки собі коптите. Віддалена робота – така сама робота. Звичайно, є сфери, де ти не можеш працювати вдома. Проте нинішня ситуація показала, що багато хто може переформатуватися на дистанційну роботу. І така радянщина має відійти.

Щоб люди також змінили своє ставлення до багатьох речей. Зрозуміли, що є дійсно важливим в їхньому житті, а що – ні. Змінили ставлення до природи та її ресурсів, до часу. Мені дуже б цього хотілося. Чесно кажучи, не думаю, що це станеться.
Про уроки, що винесла з карантину
Хоча щоденно я заощаджую чотири години, все одно не встигаю зробити все, що запланувала. Впливають два фактори: я собі визначаю багато завдань на тиждень і наша організація звикла робити більше, ніж запланували. Проте я навчилася правильно сприймати ситуацію, коли не встигаєш. Переносити завдання на наступний тиждень. Немає сенсу себе карати та відчувати сором за це.

Я часто відчуваю в собі боротьбу двох Насть. Мабуть, це нормальний стан для багатьох людей. На вихідних я прокидаюсь, немає потреби поспішати та щось робити. Розпочинається боротьба: одна я кличе піти в якийсь похід, провести день активно; інша пропонує весь день полежати та взагалі нічого не робити. І з обома Настями все гаразд, ось це треба прийняти. Скажу, що зазвичай перемагає перша. Ввечері повертаєшся додому з кліщами в ногах, кросівками настільки брудними, що їх хіба відправиш на звалище, і заодно себе, бо ти пройшла 20-30 км і жити не хочеться взагалі. Але я почуваюсь живою.
Матеріал створили за підтримки Європейського фонду за демократію.

Також читайте: