Блог

Молодий тато та його боротьба за доступність

Олег Рівтін — батько двох доньок. Саме їх народження познайомило Олега з інклюзією. Відтоді його життя стало значно веселішим.


Досвід Колумба


----галерея---

Дитину до візочка, візочок у руки, і ми пішли гуляти. Що я зустрів одразу за дверима квартири? Сходи. Проте цього разу вони відкрилися в новому образі — бар'єру. Щоб спустити візок, його треба взяти на себе і понести на вулицю. Далі ще більше: відсутність пониження бордюрного каменю, постійно якісь сходи, куди треба стрибати, недоступний громадський транспорт. Це є велика проблема просто поїхати з одного району в інший.

Лише коли я приєднався до числа маломобільних груп населення, то відкрив для себе Америку та зрозумів, наскільки наші міста є недоступними та скільком людям насправді потрібна зручна інфраструктура міста. І згодом побачив, що серед людей, відповідальних за створення доступності в наших містах відсутнє розуміння масштабів таких людей. Бо зазвичай вони знають, що це потрібно лише людям з інвалідністю. Хоча таких людей значно більше, це всі маломобільні групи населення (МГН): додаємо ще людей з дитячими візочками та дітьми до 7 років, літніх людей, людей із тимчасовими порушеннями.


Фальшиве золото


У нас ще досі є популярною думка, що підземний перехід — це найзручніший спосіб перейти дорогу. Такі люди не думають, що підземні переходи є недоступними для МГН.

Так, є фізично сильні чоловіки. Вони можуть самостійно тягати візок у перехід. Проте це лише одна група. Варто розуміти, що інфраструктура має працювати так, щоб не було потреби в цьому. Що говорити про небезпеку, що можуть нести слизькі сходи переходу взимку.

--------галерея----------


Куди рухатися


Якщо порівнювати нашу інфраструктуру з іншими містами за кордоном, то ми відстаємо. Це коли ми говоримо про розвинені країни. Там це питання вирішується глобально: за замовчуванням всі нові інфраструктурні об'єкти є доступними, а в проєкти реконструкції існуючих вкладають доступність. Одне з моїх найулюбленіших міст — Варшава. Вона є максимально доступною, там на кожній станції метро є ліфти. Там є велика кількість пандусів: можна спокійно зайти в музей чи якийсь центр сучасного мистецтва.

Кілька років тому міська влада робила реконструкцію на лінії швидкісного транспорту в Києві. Її анонсували як інклюзивну. Зробили п'ять станцій, витратили близько 150 млн гривень. Але жодна з цих станцій не обладнана ліфтом, ані будь-яким іншим засобом, аби туди потрапили МГН.

Це відбувається при існуючих державних будівельних нормах. Ці норми говорять: нові об'єкти інфраструктури чи після реконструкції мають бути доступними. На жаль, це не було враховано в цьому об'єкті та багатьох інших. Ніхто не несе за це відповідальності: ані політичної, ані адміністративної, ані кримінальної.

Це є однією з причин, чому так відбувається. Бо відсутні контроль і покарання, відсутні важелі впливу на чиновників, які просто забивають. Ось так просто. Інший важливий момент: здебільшого всі ці чиновники не є користувачами громадського транспорту. Більшість пересувається власним авто, тому вони не розуміють в цьому потреби. Хоча вони теж є батьками, в них теж є маленькі діти, і якщо вони б користувались, вони б зрозуміли краще.

А ще, немає соціального запиту на нормальне та комфортне життя. Частина людей не усвідомлює, як може бути, інша частина не має сил чи бажання за це боротися. Люди «клюють» на красиву плитку на станції, не беручі до уваги її функціональні можливості. І це лише грає чиновникам на руку.




Кожен із нас є зміною


Одним з інструментів впливу на ситуацію в місті є публічний розголос. Кожен, хто стикається з проблемами може обрати шлях:

  • сидіти вдома і не виходити;
  • тягати дітей та візочки на собі;
  • намагатися впливати на чиновників, писати їм, максимально розголошувати цю інформацію.

Для цього можна використовувати свій профіль у Facebook. Сьогодні це працює та може приносити зміни. Наприклад, нещодавно в Києві відкрили великий паркувальний майданчик біля зоологічного парку. Там нібито нормальний пандус, можна заїхати, виїхати і навіть зробили кімнату догляду за дітьми. І назвали її "Кімната матері та дитини". Зовсім забувши, що у дітей є ще один з батьків - це тато. І круто, якщо є можливість підключати туди бабусів, дідусів.

Звичайно, для багатьох чоловіків не стане проблемою туди зайти. Проте це є один зі стереотипів, з якими варто боротись, бо виховання дітей — це обов'язок двох батьків.

Що я зробив? Я написав пост на своїй сторінці, написав в особисті повідомлення кільком заступникам міського голови і, звичайно, написав на 1551 [контактний центр міста Києва]. з проханням змінити цю назву. І на моє здивування вже за кілька днів змінили назву на "Кімната догляду за дитиною". Я вважаю, що в цьому випадку важливу роль зіграв момент того, що це були вибори. І будь-яка негативна інформація напередодні не на руку чиновникам.

Також я створив власну сторінку — "Цар-Пандус". Це по суті є колекція недолугих, неможливих для використання пандусів, які ми дуже часто можемо бачити загалом по країні і конкретно в Києві чи в кожному місті нашої країни.


Тимчасове затьмарення


На дверях магазинів, ресторанів, торговельних центрів можна побачити наліпку про заборону входу з дитячим візочком. Це реально моя одна з улюбленіших тем, я взагалі не можу зрозуміти, навіщо такі заборони потрібні. Такого немає за кордоном і взагалі законом не забороняють. Проте хтось вирішує, що він вищий за це.

Був у мене успішний кейс вирішення такого питання: я побачив таку наліпку на магазині великої мережі взуттєвих магазинів. Написав пост у Фейсбуці. Він отримав велике поширення, підхопили журналісти, записали кілька сюжетів для декількох телеканалів. Я звернувся до Уповноваженого з прав дітей. Він підтримав і розписав, чому вони не мають на це права із законодавчої точки зору.

Магазин не витримав такого тиску. Всі ці наліпки буквально через кілька днів зняли. Сподіваюсь, достатньо бізнесів це побачили та не будуть цього повторювати.
Дивіться повну версію виступу Олега на Форумі інклюзивності:



Матеріал створили за підтримки Європейського фонду за демократію.
Люди