Блог

Не на часі говорити: "Не на часі"

COVID-19, суддівська криза, політична нестабільність — це фундаментальні речі, що знаходяться в перших рядках порядку денного країни. Водночас питання людей з інвалідністю залишаються на дальньому плані. Що було б грубою помилкою з моральної та практичної точки зору. Справи цих людей мають отримати більший пріоритет. Пояснюємо чому


1. Люди з інвалідністю — велика група населення


А не невелика спільнота. За інформацією Міністерства соціальної політики, станом на 1 січня 2020 року в Україні мешкають 2,7 млн таких людей. А це близько 5% населення. Відсувати на дальній план права таких людей це як сказати, що для квартир на 12 поверсі ми увімкнемо газ, світло та ліфт, але пізніше. Може, завтра. Чи за тиждень. Там же лише кілька квартир.


Також варто враховувати частину спільноти, що є дотичною до них. Звичайно, всі ці люди — сім’я, колеги та друзі — не мають тих самих поглядів і пріоритетів. Але, як мінімум, вони є союзниками в тому, що стосується прав цих людей.


І ще один важливий аспект. Інвалідність може приходити з віком: хронічні хвороби, порушення, вірогідність травмуватися, умови життя. Велика кількість літніх або таких, що наближаються до такого віку робить цю групу більшою, ніж ми думаємо. А ми любимо наших дідусів, бабусь і дбаємо про них.


2. Пандемія COVID-19 збільшує ризики


Хтось міг пропустити, тому ми нагадаємо: ця хвороба може нести більший ризик для цих людей, ніж для решти. Для когось це пов’язано з медичним аспектом через стан здоров'я. Для інших — через умови життя — притулки, хоспіси, будинки літніх людей чи інші умови, де самоізоляція є майже неможливою.


Крім того, в наших містах і селах ще залишається достатньо роботи з архітектурною доступністю. Неможливість самостійно вийти з дому, пересуватися вулицею та потрапляти до об’єктів першої необхідності вводить у життя додатковий контакт з іншими людьми. На щастя, на наших вулицях достатньо незнайомців, готових прийти на допомогу. Вони беруться за ручки, зменшують дистанцію до мінімуму — усе, щоб допомогти

Проте це збільшує ризики. Доступність нівелювала б їх до рівня шансів російських клубів виграти Лігу Чемпіонів.


3. Якісні зміни не потребують надзусиль


  • Зайнятись нарешті безбар’єрністю, а не псевдодоступністю. "Так" — ямам на Місяці, "ні" — на наших тротуарах. Пониження на переходах без перепадів, із правильним кутом і тактильною плиткою. Часом це звучить, ніби політ на Марс. Проте це норма. І треба звикати до норми. Тим більше коли наші міста постійно ремонтують;
  • створити дієву програму з підтримки груп, що знаходяться в зоні ризику. Наприклад, за аналогією з Національною стратегією з безбар’єрності, що зараз знаходиться в розробці. У нас є ціле Міністерство соцполітики та громадськість, що прагне змін;

  • включити цих людей у процес урядування. Не за аналогією з інститутами уповноваженого, що скоріш показують приверженість своїм інтересам і не з інституцій, що вони вже представляють. Можливість творити реальні зміни надихає людей з інвалідністю. А серед них є досвідчені люди, здатні взяти відповідальність за посади на високому рівні. Тож чому б не дати їм шанс "говорити" та діяти назовні, розуміючи усі нюанси зсередини?

Матеріал створили за підтримки Європейського фонду за демократію.

Міста