Блог

Фізична терапевтка про людей, які отримали травму під час війни

Від початку повномасштабного вторгнення українці щодня отримують поранення. Люди з важкими травмами проходять процес реабілітації — саме від цього залежить, чи зможуть вони повернутися до звичного життя.

Людмила Оправхата — фізична терапевтка, яка спеціалізується на неврологічній реабілітації. Вона частина команди «Разом Рехаб» — це об’єднання спеціалістів, які безкоштовно допомагають військовим і цивільним, які постраждали під час війни.

Ми розпитали Людмилу про втрату кінцівок і протезування. Дізналися про найскладніші моменти адаптації та пошук мотивації.

— Розкажіть про людей, які зараз проходять реабілітацію. Які травми вони отримали?
До нас звертаються як військовослужбовці, так і цивільні. Останнім часом більше військових. Вони знаходяться в різних куточках країни, тому реабілітація може проходити онлайн. Ми виходимо на зв’язок і записуємо відео з прикладами вправ.

Найбільше ми бачимо переломів, також стикаємося з ампутаціями, де ми маємо пропрацювати з куксою (культя або кукса — частина кінцівки, що залишається після ампутації). У таких випадках потрібен правильний підхід — важливо підвищити функціональність та мобільність військового. На жаль, зараз із цим бувають проблеми.

Часто після уламкових та осколкових травм лікарі проводять оперативне втручання, але не назначають реабілітацію. Або ж роблять це запізно. Це велика проблема для пацієнта.
Також є багато військових і цивільних із загостренням хронічних захворювань — це відбувається внаслідок великого напруження на нервову систему та психіку. Люди з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР) звертаються за допомогою.

— Як ви визначаєте програму реабілітації для осіб, які отримали важку травму?
Ми намагаємося в деталях проаналізувати лікування, яке пройшов пацієнт, і продумуємо хід реабілітації — тобто тут усе в індивідуальному порядку. Обов’язково треба враховувати різні особливості конкретної людини. Якщо є кардіо-неврологічні проблеми, для нього програма буде іншою.

Збір аналізів, даних і рентгенівських знімків — як правило цей процес займає найбільше часу. Ми робимо це для того, щоб побачити всю картину і знайти, що може стати рушійною силою відновлення.

Інколи консультуємося з тими лікарями, які надавали оперативне чи терапевтичне втручання. Випадки бувають різні, тому ми також намагаємося долучати психіатрів, психологів і кардіологів. Бувало таке, що з одним пацієнтом працювало двоє-троє фізичних терапевтів — хтось займався опорно-руховими порушеннями, а хтось неврологічними.
Ми спираємося на закони доказової фізичної терапії — тобто на те, що пройшло наукові дослідження й показало свою ефективність.

— Зараз ви працюєте з людьми з ампутаціями кінцівок. Чи є у вас досвід роботи з протезуванням?
До початку повномасштабного вторгнення не було такого напливу пацієнтів із втратою кінцівок. У моїй практиці та у практиці моїх колег було менше випадків, де потрібно було працювати з культею та брати участь в процесі підбору протезу.

Коли ситуація змінилася, наші спеціалісти об’єдналися й почали звертатися до наукової літератури, шукаючи більше інформації про ампутацію кінцівок та підбір протезів (вони бувають механічні, біонічні, міоелектричні, гібридні).

Також ми знайшли колег із «Майстерні руху» — центр ортопедичної реабілітації, яка спеціалізується на індивідуальному виставленні протезів, які здатні покращити стан при хронічних запаленнях опорно-рухового апарату та при втраті кінцівки внаслідок воєнних дій.

«Майстерня руху» виготовляє індивідуальні протези, тому нам інколи потрібна їхня консультація. Разом із ними ми робимо заміри кукси, а також спілкуємося з неврологами й ортопедами, які нам краще скажуть, у якому стані культя і як із нею краще працювати. За цей час ми збільшили свою практичну й терапевтичну базу в цьому напрямі.

Я б сказала, що реабілітація, обробка кукси та протезування при втраті кінцівок — це обов’язкові предмети, які мають бути в навчанні майбутніх фізичних терапевтів.

— Що виявляється найскладнішим для клієнта в процесі реабілітації?
Підібрати протез це одна річ, а от адаптувати середовище пацієнта з новим придбанням (те, що замінює його кінцівку), це набагато важче. В основному найбільше часу й сил ми витрачаємо на те, щоб пацієнт звик до нового стану.

Можу назвати конкретний приклад. В одного пацієнта внаслідок мінно-вибухової травми була втрачена кінцівка до колінного суглоба. У людини змінилася координація й відчуття в просторі, розуміння схеми свого тіла й переносу ваги.

Інтеграція й повернення до звичного життя — саме це найважче, тому що тут задіяний психологічний стан. Організм дуже захищає себе. Тому втрата кінцівки або порушення функціональності в середовищі й самообслуговуванні може залишити по собі наслідки.

— Чи співпрацюють реабілітологи з психологами?
Так. Комплексна реабілітація також включає в себе психологічний аспект. Ми, як фізичні терапевти, направляємо свою діяльність на реабілітацію (відновлюємо втрачену функцію) та абілітацію (внаслідок неможливості повернення відновлення адаптуємо людину до середовища з ампутаціями та різними важкими станами).

Але якщо ми під час спілкування з пацієнтом визначаємо, що є певні моменти, на які слід звернути увагу психіатру чи психологу, ми консультуємося з колегами із цього профілю. Запитуємо в них «що означає стан цього пацієнта», «що означають його фрази», «як краще провести втручання в реабілітацію, включаючи його психологічний стан».

Так починається співпраця, завдяки якій є можливість допомогти пацієнту краще зрозуміти свої проблеми і краще адаптуватися.

Я б хотіла, щоб у сучасній реабілітології (будь це державний чи приватний заклад) така синергія між двома терапевтами була постійною. Адже один спеціаліст не може взяти на себе всі функції, набагато краще, коли ці два напрямки розділяються.

— Що робити, якщо людина не вмотивована, у неї немає сил чи бажання виконувати вправи?
Це, напевно, кожен другий пацієнт у нас. Негативні емоційні моменти трапляється дуже часто. І саме тому ми звертаємося до психологів — щоб зрозуміти, чому виникає така поведінка.

Як правило, людину просто варто вислухати — щоб вона розказала всі свої проблеми, відчуття та причини, чому вона не хоче займатися. Так ми бачимо, у якому стані пацієнт, чи є в нього апатія та зниження інтересу до життя. З цим ми можемо впоратися. Але якщо ми розуміємо, що тут уже ПТСР, тоді підключаємо відповідного спеціаліста.

Після цього ми починаємо спрямовувати бесіду — чи потрібна вам самостійність у пересуванні, у самообслуговуванні. Ми з професійної точки зору пояснюємо, що буде з тілом, якщо не займатися, і що буде, якщо робити вправи.

Важливо побачити позитивну динаміку. Наприклад, пацієнту важко самостійно стояти, він робить це за допомогою ходунків чи тростини. Потім, коли проходить певний час, людина бачить, що вона вже може обходитися без них — повірте, мотивація з’являється одразу.

— Як уникнути регресу, коли закінчується реабілітація? Людина постійно знаходиться вдома, де немає спеціаліста, який контролює її та підбадьорює до руху.

Це теж одна з основних проблем, з якою ми стикаємося. Тому намагаємося прописувати індивідуальний план на 1–3 місяці, якщо це дозволяє стан людини. І коли цей період проходить, чекаємо пацієнта на повторних консультаціях. Передзвонюємо, зустрічаємося, запитуємо про досягнення — кажемо «розповідайте й показуйте, що у вас виходить, а з чим є проблеми».

Ми стараємося комунікувати таким чином, щоб людина довіряла нам. Наприклад, у мене є жінка, яку я веду вже близько 3 місяців — у неї був розрив хрестоподібної зв’язки коліна з культею, оперативне втручання, реабілітація, потім ще одна операція і знову реабілітація. Це дуже виснажило пацієнтку, але ми з нею змогли досягти розуміння того, що треба постійно працювати над тим, щоб не було регресу. І потрібно підтримувати зв’язок.

Буває таке, що люди потрапляють до неетичних та некомпетентних лікарів. Від цього вся мотивація і бажання зникає, регрес приходить сам по собі. У таких випадках ми рекомендуємо на зациклюватися на одному спеціалісті. Не підійшов один, йдемо до іншого — важливо чути 2–3 думки. Таким чином людина знайде фізичного терапевта, з яким їй буде комфортно, збільшить мобільність свого тіла й сама зрозуміє, що регрес не йде їй на користь.

— Поділіться своїми спостереженнями — люди, які отримали травми під час війни, зможуть повернутися до звичного життя?

Позитивна динаміка буде апріорі. Це можливо завдяки сучасній реабілітології й підбору додаткових засобів пересування (під час війни в Україні з’явилися громади, які безкоштовно або за мінімальну плату видають їх).

І я можу з упевненістю сказати, що в 90 % випадків можна повернути до функціональності в суспільстві. У це треба повірити, цим треба цікавитися.

Сподобалась стаття?
Підтримайте нас, щоб таких матеріалів з'явилось ще більше.
Найменування отримувача: ГО ДОСТУПНО.ЮА
Код отримувача: 41769847
Рахунок отримувача: UA563052990000026009006701299
Назва банку: АТ КБ "ПРИВАТБАНК"

Або станьте нашим патроном.



Люди Новини Інтерв’ю