Блог

На візку без машини у Києві

Ми рідко пишемо про доступність Києва загалом. Аж тут Дмитро Щебетюк позбувся старої машини та місяць пересувався столицею своїм ходом. А для нас це гарний привід розповісти про зручність її інфраструктури.

Наземний транспорт: компенсаторні водії


Приємно їздити Києвом і спостерігати результати своєї роботи. Приміром, на лінії швидкісного трамвая. На зупинці Гната Юри встановили зручний нормативний пандус, поставили нормативні поручні, тактильну плитку перед сходами. А на зупинці площа Перемоги розширили турнікет, щоб ним могла скористатися людина на візку чи з дитячим візочком. Зробили ми значно більше, але матеріал не про це :)


Також вздовж лінії швидкісного трамваю впроваджують потенційно позитивні зміни, до яких ми не долучилися: між зупинками Якуба Колоса та Гната Юри зробили надземний перехід. І встановили ліфт. Мені ще не вдалось його протестувати, але трохи знаю київські звичаї, тому цікаво дізнатись, в які години він працюватиме чи які інші обмеження вигадає міська влада, щоб він не працював 24/7. А також ще далі, перед Авіаційним університетом є автобусна зупинка, і там теж роблять надземний перехід. Хоча поки не знаю, чи буде там ліфт. Тому хочу звернутись до міської влади: до грудня ще далеко, і я не встиг попросити подарунок у Святого Миколая. Якщо можна, щоб ви домовились своїми канцеляріями — КМДА та Святого Миколая — та зробити мені та всім користувачам громадського транспорту в тому районі подарунок у вигляді ліфтів, що працюють постійно, а не коли в них є настрій. Заздалегідь дякую. Діма, 30 рочків.


І от моє спостереження за місяць: близько 60% водіїв виходили та опускали пандус. П'ять років тому їх було не більше 5%.

Відколи я активно припинив користуватись наземними транспортом, відчутно поліпшився рух автобусів. Це саме стосується руху по смугам громадського транспорту. Є чудові проєкти, що пробуджують в українцях бажання жити в європейській країні, а тому не користуватися на приватних автівках смугою транспорту. Для решти є делінеатори, штрафи та евакуації. Хоча ще залишилися групи людей, що уникли цих двох варіантів. Вони паркуються на смузі, прикриваючись "аварійкою", чи їздять нею. Повірте, це все одно тимчасово. Скажу, що я кайфував, коли на автобусі обганяв автівки, що поруч стояли в заторі. Саме так місто має будувати пріоритети доріг, грунтуючись на пропускній спроможності: один автобус везе більше людей навіть за групу автівок.


Хоча й були негативні моменти. Саме на маршрутах, якими я користувався раніше — 69 і 114. По-перше, чисто за моїми відчуттями тепер вони їздять з довшими інтервалами. Відповідно збільшився час очікування. По-друге, підбір пасажирів на зупинках. Пройшло достатньо часу, щоб водії почали забувати, що треба під'їжджати максимально близько до бордюру. Але водночас вони стали уважнішими та частіше, коли бачили мене. то опускали пандус. Один із перших випадків, коли водій зупинився далеко від тротуару. Подумки я вже почав у голові матюкатися на водія, коли зрозумів, що він мене помітив, і зараз виходить, щоб опустити пандус. Натомість "мої" тодішні водії знали, що їм достатньо зупинитися максимально близько до тротуару, і я сам піднімусь до салону. І от моє спостереження за місяць: близько 60% водіїв виходили та опускали пандус. П'ять років тому їх було не більше 5%.


Метро: кисло-солодкі враження


Метро залишається значним викликом для людей з інвалідністю. Навіть на найзручніших станціях, як Святошин. Ми вже перевіряли її на доступність після відкриття першої частини станції. Є ліфти, тактильна плитка, пандуси та мнемосхема. Проте на шляху від ліфта до станції, я наштовхнувся на три незручних поріжки. Будівельники просто на рівному місці створюють недоступність. Що вже казати про старіші станції?


Проте зручність станції завершується на підході до турнікетів. Тут починається стара, не дуже людиноцентрична система: працівниця метро вмикає сирену, ніби я став 1,000,000 пасажиром метро, і мене нагороджуватимуть величезним чеком. Сиреною працівниця привертає увагу самців свого виду в шлюбний період (закреслено) колег, підтягуються поліцейські, інші працівники метро, воєнізована охорона. Система вже працює ліпше: я пропустив лише один чи два потяги. Раніше це забирало від 20 до 60+ хвилин. Проте мені відомі випадки, коли очікування було по-старому довгим.


Люди з інвалідністю знають свої можливості. Ми звернемось по допомогу чи впораємося самі. А якщо працівники метро все одно сумніваються, то краще запитати. Недоречне запитання — менше зло, ніж недоречна дія.

До вагону мене проводжав цілий почет — 4-5 людей, а до моєї станції мав супроводжувати один із них — молодий працівник метро. Як писав класик: щасливий кінець означає, що до того справи йшли погано. Саме так погано ми почали з цим хлопцем, коли попри мою фразу, що я зайду до вагону без допомоги, він почав мене підштовхувати. Це викликало має обурення. До мене приєдналися його колеги, а хлопець смиренно слухав, бо зрозумів свою помилку. Решту дороги ми проїхали без проблем: він дослухався до підказок, вибачився та сказав, що хотів якнайкраще. Ми гречно попрощалися.


Якщо цей текст читає керівництво метрополітену, то хотів би звернутися до них: проведіть інструктаж із працівникам, нагадайте, про що вже говорили. Люди з інвалідністю знають свої можливості. Ми звернемось по допомогу чи впораємося самі. А якщо працівники метро все одно сумніваються, то краще запитати. Недоречне запитання — менше зло, ніж недоречна дія.


І введіть нарешті нові правила користування метрополітеном, що ми разом розробляли і боролися за людяне ставлення до маломобільних груп населення.


Футуристичні вбиральні та вічний пандус на Поштовій


Якщо ви не слідкуєте за урбаністичними новинами Києва, то могли пропустити звістку про встановлення нового типу громадських вбиралень у місті. На зміну зеленим, із бабусями всередині, прийшли футуристичні "розумні" вбиральні: безконтактна оплата, а після кожного використання туалет самоочищується. Проте важливий момент: коли в мене виникла природна потреба скористатися однією з таких вбиралень, я не зміг цього зробити. Поки що "розумні" вбиральні не навчилися трансформуватися в інклюзивні.


Прикольно, що наша місцева влада вже зараз дивиться в майбутнє. Коли всі люди з інвалідністю матимуть екзоскелети та зможуть користуватися послугами на рівні з рештою громадян. Так, старі зелені вбиральні не виглядали естетично. Натомість люди з інвалідністю могли ними скористатися. А поки що залишається модними та гарними вбиральнями. На жаль, недоступними.


А ще кілька слів про Поштову площу. На переході від метро та фунікулера до неї зробили пониження. Проте й тут не все гладко: відсутня тактильна плитка, а на тротуарі зі сторони площі залишили грубу та жорстку, з великими щілинами бруківку. При тому, що бруківку перекладали повністю. Чим не привід зробити її зручною?


Також мав намір скористатися багатостраждальним пандусом на Поштовій площі. Цей пандус є квінтесенцією боротьби українського суспільства за доступність. Будівництво та облаштування тривало 941 день. Тобто майже 1,5 вагітності слонихи. Хоча навіть цього разу я не зміг спуститися до набережної Дніпра: вхід перегородили смітниками та працювали робітники. Як пізніше писали в коментарях під моїм дописом, пандус відкритий постійно, а це трапилась одноденна подія. Впродовж дня смітник прибрали. Найбільше мене засмучує відсутність хоч якоїсь комунікації: "Вибачте за тимчасові незручності. Завтра пандус буде відкритий". Так, це не додало б мені мобільності, але хоча б я знав, коли зможу скористатися ним.


І на завершення найвеселіше: стою я на Окружній. Хочу перейти дорогу. Проте не можу, бо там лише красиво реконструйовані підземні переходи. До найближчого наземного — 2 км. Тобто людина без порушень опорно-рухового апарату подолає 100 м, а я відповідно — 4 км, бо маю пройти спершу до переходу, а потім повернутися в цю ж точку з іншої сторони дороги.


Місяць був очікувано складним. Іншого важко чекати в українських реаліях ;) Я буду несправедливим, якщо не зазначу, що є багато позитивних змін. На противагу їм є зміни заради галочки. Ми можемо бути незадоволені їх темпам. Проте ми можемо впливати на це своєю громадянською активністю. Здебільшого позитивні зміни останніх років є запорукою тиску громадськості. І лише від нас залежить, в наскільки зручному та людиноцентричному місті ми житимемо завтра.


Матеріал створили за підтримки Європейського фонду за демократію.

Міста