БЛОГ
З чим стикаються військовослужбовці, які втратили зір: розповідає ветеран Віталій Верес
Віталій Верес — ветеран російсько-української війни. Під час бойового завдання у Бахмуті отримав тяжке поранення та втратив зір.
«Поранення — це не вирок, а новий виклик», — говорить Віталій. Він навчився орієнтуватися у просторі за допомогою білої тростини і заново опанував технологічні навички.
Зараз Віталій веде активний спосіб життя, подорожує Україною та долучається до змагань, де він встановлює рекорди і здобуває нагороди.
Громадська організація «Доступно.UA» розпитала Віталія Вереса про досвід відновлення, а також проблеми, з якими стикаються військовослужбовці після втрати зору. Він розповів, що могло б полегшити життя незрячих людей і підказав, як прибрати незручності у комунікації з ними.
Про себе
Я військовослужбовець, який долучився до війська добровільно. 2 березня 2022 року вже був у строю. За посадою я кулеметник. Служив у 3-й бригаді оперативного призначення імені Петра Болбочана. На початку повномасштабного вторгнення вона брала участь у Харківській спецоперації, потім були бої за міста Соледар та Бахмут.
У лютому 2023-го року під час виконання бойового завдання я отримав поранення у Бахмуті — мою групу вразили росіяни з протитанкової керованої ракети. Далі кома, реанімації та операції — хірургічних втручань було так багато, що я вже перестав їх рахувати.
Я втратив зір і частково слух. Період реабілітації та відновлення досі тривають. Перший крок після поранення, який я зробив у березні, — був моментом, коли біль, страх і невизначеність здавались непереборними.
Але я вирішив, що мене це не зупинить. Я піднявся на ноги, зціпив зуби й почав свій шлях до нового життя. Цей момент я прийняв для себе дуже швидко — допомогла робота з психіатрами, психологами та психотерапевтами, яка продовжується і зараз.
Проблеми, з якими стикаються військовослужбовці після втрати зору
Одна з найбільших проблем — це повна відсутність інформації про шляхи відновлення, навчання та соціалізації. На жаль, після поранення ніхто не розповідає людині, що їй треба робити, куди звертатися і хто може допомогти.
На початку було повне незнання і страх. Але мені пощастило — у мене є родина і багато друзів. У соцмережах вони шерили питання «що робити» — таким чином вдалося знайти корисні контакти спеціалістів. Поступово, через інших людей, я отримував інформацію від незрячих та людей із їхнього оточення.
Спершу я почав навчатися просторовому орієнтуванню та мобільності — великий прорив стався в Ізраїлі, куди я їздив на лікування. Також заново вчився користуватися телефоном, потім ноутбуком.
Дуже важливо ділитися своїм досвідом із людьми, які потрапили у таку ж ситуацію. Коли я був в Одесі, спілкувався із бійцем, який втратив зір приблизно в той же період, що і я. Йому 49 років, із близьких є тільки 77-річна мама, яка не вміє користуватися соцмережами та інтернетом. Фізично він уже багато чого може, але немає прогресу, оскільки чоловік не знає, як навчитися самостійно орієнтуватися у просторі. Тому в туалет його водила мама, як і в магазин за цигарками.
Таким людям потрібні підказки із чітким планом дій, а також куратори, які будуть направляти на навчання.
Ще одна проблема — катастрофічно не вистачає спеціалістів, які навчають просторовому орієнтуванню та мобільності. Одночасно вони можуть працювати лише з кількома людьми, але запит набагато більший. У цій ситуації є ще одна проблема — територіальна. Спеціалісти переважно працюють у великих містах України: Києві, Одесі, Львові. А от у маленьких містечках, селищах — майже ні.
Наступне питання — технологічні навички. Я б сказав, що це не менш важливо, ніж просторове орієнтування. Тому що в сучасних умовах телефон — це асистент, відпочинок, інформація, спілкування. А людей, які навчають незрячих користуватися телефоном, — їх дуже мало. Мене можна запитати: «Ти ж вмієш користуватися смартфоном, то чого не навчиш інших?». На практиці все складніше, ніж здається, бо викладачами можуть бути не всі.
Також велику роль відіграє форма навчання. Я навчався мобільній доступності досить довго й дистанційно. Комусь це буде незручно, людина може потребувати очних зустрічей.
Корисна інформація та мотивація
Не бійтеся звертатися до ветеранів та ветеранок, які відновлювалися після схожої травми. Якщо у вас є знайомі старшого покоління, які не можуть моніторити інформацію, допоможіть їм із цим.
Коли я отримав поранення, мої близькі створили Instagram-сторінку про мене — про її існування я дізнався через три місяці. Із часом я сам почав писати про свій шлях відновлення.
Зараз у соцмережах ділюся корисною інформацією, громадськими організаціями і благодійними фондами, з якими я стикався. Та максимально відкрито розповідаю про свій досвід.
Мої сторінки стали своєрідним мотиваційним блогом, де я показую свої активності та заняття спортом. За цей час кілька цивільних людей написали, що вони надихнулися моїм прикладом і почали тренуватися. Такі коментарі й повідомлення читає мені дружина — вони викликають у мене посмішку. Якщо хоч одна людина отримала меседж, який я намагаюся донести, це однозначно успіх.
Про бар’єри в містах
Опишу свій досвід і труднощі, з якими стикався особисто. Чому важливо наголосити на тому, що це виключно мій досвід? Військовослужбовці, повертаючись до цивільного життя після травми, також можуть мати проблеми з пам’яттю чи координацією. У мене такого не було, тому я, наприклад, після втрати зору швидко навчився їздити на ескалаторі. Але я знаю людину, для якої це справжній квест.
Зараз я часто пересуваюсь містом сам, бо вже знаю свої маршрути. Але гілки, які стирчать аж на тротуарі, викликають дискомфорт. Дуже часто я ходжу без окулярів, які одягають для захисту, і гілки можуть травмувати обличчя.
Самокати. Дратує навіть не те, що їх лишають посеред пішохідної зони. А те, що люди на самокатах їздять хаотично. Та навіть не їздять, а літають.
Регульовані переходи. Коли на світлофорах є звукові сигнали, їх не завжди добре чутно за шумом міста. Якщо ж світлофор не озвучений, то я ніяк не зможу розрізнити, де зелений, а де червоний колір. У моєму випадку з моїм не дуже досконалим слухом я не можу зрозуміти, чи зупинилися автомобілі.
Нерегульовані переходи — це окрема тема. Я, людина незряча, завжди піднімаю білу тростину, коли переходжу дорогу і ступаю на проїзну частину. І в цей час переді мною пролітає машина. У мене була купа таких випадків.
Буває і смішне — нерідко песики хапають білу тростину чи гарчать на неї. Найчастіше собаки бігають поруч, а повідець намотується на тростину. У мене навіть є кумедне відео, де на мою тростину напали коти, воно в мене викликає сміх.
Що б значно полегшило життя
Зараз громадський транспорт — це жах. Чому? Перший аспект — відсутність тифлокоментування. На зупинках могло б бути озвучування — який транспорт під’їжджає, скільки часу чекати наступного тролейбуса і т. ін. У самому транспорті теж не завжди озвучуються зупинки, доводиться запитувати в інших пасажирів.
Спеціальні тактильні смуги, викладені за правилами. Наприклад, у Києві я живу на Позняках, де тактильна плитка спускається прямо в підземний перехід, і коли йде роздоріжжя на три різні виходи, вона там просто закінчується. Тоді для чого її там поклали? Цього ніхто не знає. Через це незрячі люди не дуже розраховують на неї. Але було б добре, якби вона виконувала свої функції — хоча б на кожному переході через дорогу.
У державних закладах часто повна відсутність безбар’єрності. Десь може бути встановлений пандус, але цього мало. Якщо діяти по ситуації, то цю проблему могла б вирішити людина, яка б за запитом супроводжувала незрячих. Наведу приклад — коли я йду до супермаркету сам, то можу підійти до працівників охорони, і вони залюбки допомагають мені зорієнтуватися в приміщенні.
Вибір при працевлаштуванні. Це проблема, про яку я дуже часто чую від людей із порушеннями зору. Їм пропонують дуже обмежений набір професій — опанувати роботу масажиста чи працівника колцентру. Не всім ветеранам це підходить, вони хочуть спробувати себе в інших сферах.
Чи знають люди, як коректно взаємодіяти з незрячими
На жаль, наш соціум поки що не готовий до великої кількості людей з інвалідністю. Багато людей не знають, як коректно себе поводити з незрячими людьми.
Наприклад, я у своєму житті раніше ніколи не бачив білу тростину. Освітня система не знайомила з цими темами та не готувала до взаємодії з різними людьми. І зараз я стикаюся з тим, що від необізнаності та неготовності виникають дивні ситуації.
У мене немає проблем із комунікацією, тому я можу підказати, що має зробити людина. Наприклад, при оплаті покупок через термінал кажу касиру «підкажіть, куди піднести картку». Або в закладі можу попросити офіціанта зачитати пропозиції з меню, які цікавлять мене.
У публічних місцях люди трохи губляться, коли стикаються з незрячою людиною, можуть раптово замовкнути. Але це дискомфорт для них, а не для мене.
Був один смішний випадок, який трапився в лікарні. Я з білою тростиною підійшов до дивану, почав сідати на нього й раптом почув голос «я тут сиджу». Виявляється, там уже була людина, але вона весь час мовчки спостерігала за моїми діями. З подібіними ситуаціями я стикаюся регулярно.
Основні правила взаємодії
Незрячі люди найбільше орієнтуються на звук — якщо людина втратила зір, то слух це її найпотужніший орган. Не знаєте, як дати знати, що ви знаходитесь у приміщенні? Покашляйте, почовгайте ногами. Якщо виникла ситуація з диваном, скажіть «перепрошую, я тут сиджу» або «обережно, тут сидіння». Тобто будь-який звук буде допоміжним для незрячої людини.
Стосовно того, як правильно взаємодіяти — головне зненацька не почати голосно кричати. Спокійно зверніться до людини зі словами «перепрошую, можна я вам допоможу/чи потрібна вам допомога».
Коли я йду по вулиці, то мені не треба озвучувати кожну дрібницю — бордюри та ями я розпізнаю за допомогою білої тростини. Якщо на мене буде їхати автомобіль чи летіти метеорит, тоді про це варто сказати (сміється).
У жодному разі без попередження не можна брати людину за руку. У таких випадках кажіть «дозвольте я вас проведу» й тільки після стверджувальної відповіді беріть людину під руку вище ліктя.
Якщо незряча людина поставила біля себе білу тростину, її не можна брати чи переставляти.
Не бійтеся пропонувати допомогу
Можливо, для когось це прозвучить дивно, але головна порада — будьте людьми. Наведу приклад. Нещодавно мій друг їхав на машині по справах, йшов сильний дощ. Він побачив, що на тротуарі біля дороги стоять двоє чоловіків із білими тростинами та поламаною парасолькою. Мій товариш зупинився і запропонував підвезти їх.
Не звертати увагу, звичайно, набагато зручніше. Та й немає ніякого закону, що незрячим чи людям з ампутаціями потрібно поступатися місцем у транспорті. Можна опустити голову в смартфон, «заснути» і зробити вигляд, що поруч нікого немає. Але значно простіше нічого не видумувати, просто бути гідною людиною та не боятися пропонувати допомогу.
Коли бачите воїнів зі шрамами, з втраченими кінцівками та на кріслах колісних — не дивіться з жалем чи страхом. Дивіться з повагою. Наші рани — це не тільки про біль, це про силу, витримку і мужність. Ми продовжуємо боротьбу, і нам важливо знати, що суспільство рухається з нами в одному напрямку.
Сподобалась стаття? Підтримайте нас, щоб таких матеріалів з’явилось ще більше.
Найменування отримувача: ГО ДОСТУПНО.ЮА
Код отримувача: 41769847
Рахунок отримувача: UA373052990000026009046710358
Назва банку: АТ КБ «ПРИВАТБАНК»
Наша сторінка на Buy Me a Coffee.
Або станьте нашим патроном.