Ольга Волошина — фізична терапевтка, яка працює в Ірпінському військовому госпіталі. Також вона частина команди «Разом Рехаб» — це об’єднання спеціалістів, які безкоштовно допомагають людям, які постраждали під час війни.

Від Ольги ми дізналися про те, з якими хронічними захворюваннями стикаються військовослужбовці, як вони відновлюються після тяжких травм та вчаться займатися за межами медичних закладів. 

— Робота фізичного терапевта до повномасштабного вторгнення та після — наскільки вона змінилася?

Я співробітниця Ірпінського військового госпіталю. Моя діяльність пов’язана із людьми, які постраждали під час війни. У тому числі до 24 лютого 2022 року. Тому специфіка моєї роботи не змінилася. Але кількість пацієнтів із важкими травмами суттєво збільшилася.

Якщо ж фізичний терапевт до цього працював у центрі, який спеціалізується на захворюваннях спини, то загалом його життя ніяк не змінилося. Він стикається з тими ж пацієнтами, що й раніше.

А от навантаження фізичних терапевтів, які працюють у звичайній клінічній лікарні, збільшується. Адже туди можуть потрапляти люди з тяжкими травмами. Недоліком є те, що більшість реабілітологів ніколи не стикалася із мінно-вибуховими та вогнепальними пораненнями, ампутаціями.

— Люди, яким ви зараз допомагаєте відновитися, хто вони? З якими травмами потрапили на реабілітацію?

Військові ЗСУ — й офіцерський склад, і контрактники. Для кожної структури є окремі госпіталі.

Травми мінно-вибухові, кульові поранення, ампутації кінцівок, опіки — це те, що напряму пов’язано з війною.

Також у чоловіків та жінок, які воюють, загострюється багато хронічних захворювань. У когось це проблеми з колінами, у когось болі в спині. Велике фізичне навантаження та умови, у яких вони живуть, провокують багато проблем.

Наведу приклад з особистого життя. Мій чоловік воює в Донецькій області. Спати доводиться деінде — це можуть бути ящики, підлога чи машина. Душ — це шланг із холодною водою на вулиці. А купання в холодній воді провокує появу інших захворювань.

— Наскільки важко працювати з пацієнтами з ампутаціями кінцівок?

Якщо брати Ірпінський військовий госпіталь, то там після подій 2014 року є окреме відділення для пацієнтів з ампутаціями.

Якщо казати загалом про складність — я б не сказала, що це важко для досвідчених фізичних терапевтів. Імовірніше, складно людям, які отримали тяжкі поранення. Не кожний готовий до такого. Але є й фізичні терапевти, які не працюють із важкотравмованими людьми — вони психологічно не витримують цю роботу.

Робота з людьми вона складна. Тому що ти не просто фізичний терапевт, ти якоюсь мірою і психолог, і друг, і опора, і наставник. Десь треба насварити, десь вмотивувати, десь поспівчувати. Треба знайти свій підхід. Не кожна людина зможе це зробити.

Якщо казати про себе, то для мене це навпаки велика гордість. Я вважаю, що роблю прекрасну справу — допомагаю людям повернутися до звичайного життя. Я не бачу інвалідності. Я бачу жагу відновитися. У більшості випадків у людей із важкими травмами є дуже велика мотивація. Вони хочуть якнайшвидше одужати й повернутися на поле бою. Тому що війна ще не закінчилася.

— Чи у всіх фізичних терапевтів вистачає кваліфікації для такої роботи?

Я випускалася з університету в 2016 році, і на моєму факультеті була маленька кількість фізичних терапевтів. Коли почалося АТО, на перші курси набралося набагато більше студентів. Тобто з початком війни популяризація спеціальності фізичних терапевтів значно зросла.

До цього нас не сприймали як важливих фахівців. Зараз уже, звичайно, проводять багато навчань.

— Людина, яка працює фізичним терапевтом, яка вона?

Тут важливо, щоб людина любила здоровий спосіб життя. Любила все, що пов’язано з фізичною культурою. Любила роботу з людьми.

Також важливо розуміти, що ми робимо дуже корисну справу — велику частину відновлення після війни займає саме реабілітація. Це фізична терапія (навчити піднімати ногу й ходити) та ерготерапія (повернення побутових навичок, наприклад, відкрити кран, почистити картоплю, одягнути шкарпетки).

Коли я вчилася, мене запитували «ким ти будеш?», і я казала «фізичним терапевтом», мені відповідали «а, масажист». Тепер бачення багатьох людей змінилося. Вони дізналися, що фізичні терапевти допомагають почати життя після травми заново.

— Чи завжди люди з травмами розуміють, що їм потрібна реабілітація?

На жаль, далеко не всі звертаються до фізичних терапевтів. Або звертаються до них дуже пізно. Тут є проблема в комунікації лікарів. Тобто лікарі не роблять призначення.

Наприклад, у людини трапився інсульт — для таких пацієнтів найефективніша реабілітація має пройти в перші 6 місяців. Але часто люди приходять на першу реабілітацію аж через рік, тому що їм ніхто про це не сказав.

— Чи розповідають люди свої історії, чи просять підтримати їх не тільки фізично, але й морально?

Так. Люди розповідають про себе, інколи аж занадто багато. Є таке поняття як свіжі рани. Наприклад, коли в людини була ампутація, вона показує фотографію відірваного пальця. Часто це наслідки посттравматичного стресового розладу.

Чим складніша травма, тим більше допомоги потребує людина. У мене був пацієнт, який під час війни (до 24 лютого) отримав кульове поранення в спину. Він не міг ходити й працювати, як раніше. Але чоловік почав варити мило, яке продавали волонтери, і так став заробляти собі на життя.

Для того, щоб люди побачили новий варіант свого життя, їм часто потрібен хтось у допомогу — щоб підказати, запропонувати, вмотивувати, спробувати.

— Чи важливо бачити приклад людей, які отримали такі ж травми і змогли повернутися до активного життя?

Так, для когось це гарна мотивація. А для когось це буде занадто.

Людина може розчаруватися. Вона скаже «я рік займаюся реабілітацією й у мене ще не виходить ходити, а він уже бігає». Тому треба дотримуватися золотої середини й не переборщити з успішними прикладами.

— Що робити, щоб не було регресу, коли людина завершує реабілітацію? Вона повертається додому, де немає професіоналів, які підштовхуватимуть її до занять.

Я завжди складаю свої програми таким чином, щоб навчити людей займатися. Показати, як правильно виконувати вправи.

Зазвичай фізична терапія триває годину. Але години мало, щоб людина почувалася краще. Тому я завжди кажу «ось це ваше завдання додому», «ось цю частину програми ви маєте зробити самостійно». І коли люди виходять, вони отримують рекомендації — що робити далі, які вправи виконувати, як себе підтримувати і тд. Коли людина виписується, вона вже звикає до того, що є заняття для самостійного виконання.

Також під час занять ми можемо проговорити, як обладнати квартиру, чого не вистачає вдома. Як варто облаштувати ванну кімнату, як зручно купатися й що треба для цього зробити. Щоб людина, потрапивши додому, не опускала руки, а знала, як їй діяти.

— Чи можлива реабілітація онлайн?

Однозначно так. Але все залежить від того, що турбує людину. Від того, які травми вона отримала.

Наприклад, якщо людина отримала кульове поранення в руку, тоді через екран телефона або комп’ютера я буду показувати, як їй самостійно робити вправи. Поясню, що вона має відчувати, до якого рівню болю допустимо доходити, а який не слід терпіти.

А якщо це кульове поранення в спину, і людина не може самостійно піднятися, тоді без асистента ми не обійдемося. Часто це хтось із родичів.

— Які перспективи в людей, що травмувалися на війні, повернутися до звичайного життя?

Якщо це людина, яка зараз проходить офіційну службу в ЗСУ, то їй можуть змінити рід діяльності — там підбирають нове місце залежно від травм. До того ж зараз цінують спеціалістів, які мають бойову практику.

Я вірю, якщо людина не опускає руки, вона обов’язково знайде своє місце в цьому житті. Задача фізичних терапевтів, родичів і всього суспільства зробити так, щоб цим людям було комфортно. Пишатися ними й казати «ти наш захисник/захисниця».